Читати книгу - "Спадок з бонусом, Інна Земець"

Під ранок на кілька годин таки вирубилась, а як очі розліпила, то сильно пошкодувала, що вчора дала собі волю – від надлишку алкоголю та нікотину в організмі аж крутило. Марк досі не відповідав, тому вирішила просто поїхати за місто – може і його там знайду, а як ні – в тиші кілька днів побуду. Затулилась від водія та реальності сонячними окулярами в дощовий вечір і вирушили. Тимур мене відвіз, а я одразу його відпустила, не визначаючи термінів наступної зустрічі – не знаю ще коли в квартиру повертатимусь. Сусіда мого вдома не було, за парканом суцільна тиша і темрява. Більше пити не хотілось, палити також – за одну ніч як почала, так і кинула, здається. Довго ще здригатимусь, коли ті запахи поруч чутиму. Он вже ніч на порозі стовбичить, а я і досі ще не остаточно протверезіла. Потинялась трохи будинком, розклала продукти, що з собою привезла. Апетиту нема зовсім, та вранці треба буде щось крім рідини в себе запхати. Давно я вже невиспана, та поки лиш задрімати вийшло - більше крутилася, ніж відпочивала. Щойно сон почав підкрадатись, як по спині мурахи табуном пробігли. Сіла на ліжку, прислухалась – тиша як на вночі на цвинтарі, а відчуття всередині якісь дивні. Ніби і не чую, а наче відчуваю – не сама вже тут. Ані звуку не зчинивши піднялась, щось в руки з тумбочки автоматично схопила і в коридор потай вийшла. Обережно пройшлась по другому, сходами тихо на перший спустилась – скрізь одне й те саме, темрява і тиша. Вже хотіла повертатись, лаючи себе за галюцинації дурного і лякливого похмільного мозку, аж раптом побачила як змигнуло і згасло світло під дверима кабінету. Підкралась, постояла, ледь дихаючи, рвучко ручку повернула, штовхаючи двері і назад від темного одвірку два кроки зробила. Якби привида Ігната побачила, менше б здивувалась. За столом сидів якийсь чоловік і папери в руках тримав. Бачила, що їх вже не розглядає – на мене дивиться, підсвічуючи собі на стіл телефоном. Анітрохи не роздивилась хто такий. Щоб світло в кабінеті засвітити – треба всередину зайти, а ноги мов до клею прилипли, тому намацала рукою вимикач в коридорі і ним клацнула. Зробила лиш ще гірше – тепер я вся як на сцені підсвічена, а він досі в сутінках.

- І нащо майже лисому гребінь принесла? – почула голосний сміх з темряви.

І не зрозуміла одразу, про що сказав, лиш потім собі в руку глянула. Не знаю яким місцем думала, та як пішла будинком гуляти, схопила перше-ліпше, що намацала. А підвернувся лиш безтолковий гребінець. Він важкий, дерев’яний, та користі ніякої, навіть не подряпаю, якщо захищатись доведеться.

- Думав, не почуєш мене, та як почула, то тривожну кнопку тиснути треба було, а не сюди йти, - додав недоречно веселим голосом гість непроханий.

- Оце ще від крадія настанов про безпеку не слухала! – прохрипіла я.

- А я не крадій, - промовив він і з-за столу підвівся.

- Не думаю, що хочу деталей, - я позадкувала, та бігти не стала – якщо все погано, то вже і не втечу.

- Пізно лякатись. Та і взагалі не варто.

Підійшов до дверей і потрапивши під світло спинився. Дивлюсь на темне коротке волосся незнайомця і обличчя його неголене, та очі ніби знайомі, от тільки не можу поки здогадку свою за хвоста упіймати.

- Починай нормально дихати. Ні ґвалтувати не вбивати не стану, - крізь кривий усміх до мене промовив. - Я Назар Райчук, брат Ігната.