Читати книгу - "Виграй мене , Ольга Манілова"

Я й не знала, що здатна на подібну ввічливість, бо після того, як я намагаюся відштовхнути цього божевільного чоловіка, все-таки вдається зібрати волю в кулак і звернутися до хокеїста спокійніше:

— Вибачте, ви може щось наплутали? Я тут, — намагаюся вказати йому на машину, трасу й узбіччя, — шукаю транспорт для... поїздки. Ви можете стати он там і теж ловити попутку.

У мене мало не відвалюється багатостраждальна п'ята від кеда, коли я знову нахиляюся до чоловіків у машині, а цей Кувалда загороджує шлях і схрещує руки на грудях.

— Ні.

І це все, що він каже!

Дивиться на мене напівзаплющеними очима зверху вниз, а в мене починається справжнісінька тахікардія. Хотілося б, щоб вона почалася від хвилі обурення, але мене пронизує сором від спогаду, як Кувалда розгледів мене голою.

Присягаюся, у мене кожна думка мукає при зіткненні з цією картинкою з пам'яті.

Кувалда все побачив і, напевно, запам'ятав.

Що він тут взагалі робить, ну?

— Вибачте, — намагаюся я затримати людей у машині, що зупинилася, — якась маленька незрозумілість.  Чоловіка цього... я не знаю. Взагалі. Так ви там будете повз проїжджати...

Я утримую писк титанічним зусиллям, таким, що й нещасному Сізіфу не снилося в підземеллі Аїда. Це той, що кожного дня наново котить камінь вгору наче на покарання. Тільки я ось щось відчуваю себе ще й цим каменем.

Ну дуже складно мовчати, коли знахабнілий велетень просто бере і піднімає тебе, а потім ставить назад на асфальт подалі від потрібної машини.

— В-ви відчепитеся від мене нарешті?! Ось так, будь ласка, йдіть...

Кувалда повертається до автомобіля і кидає водієві кілька фраз, знову постукуючи по даху.

І я… з ослаблими колінами, п'ятою кеда, що відвалюється, і розпатланим від нервів волоссям спостерігаю, як потрібна мені машина від'їжджає геть.

Її ліхтарі ззаду ще й підморгують.

— Ви що наробили! — рішуче прямую я до самозакоханого індика. — Ви хоч знаєте, як далеко знаходиться Пояски і як туди важко дістатися! Що...

— Не маю жодного уявлення, — майже шовковим тоном вимовляє він. — І дізнаватися не збираюся. Ласкаво просимо до мого шалашу, — вказує індик на свій противний і товстобокий "Урус". — Бо ти вирушаєш д-о-д-о-м-у.

Мені ж просто дивитися на нього огидно. Кувалда має приголомшливий вигляд. Графітова сіра тканина майки оманливо простого крою лише підкреслює золотистий відтінок його волосся. А світло-бежеві штани ідеально рівною лінією витягують силует його масивного, дещо перевантаженого об'ємами, тіла. 

А в блакитних очах зібрані всі відтінки кришталево чистої поверхні моря, яку можна зустріти тільки в диких водах.

Тотал краш.

Ненавиджу!

— О... кей, — кажу я і навіть усміхаюся. Наостанок. Бай-бай, стариган!

Бо я вже прямую в протилежний бік. Зараз божевільний відчепиться від мене, а я поки що обміркую альтернативні варіанти транспорту. Потім можна знову спробувати на трасі, з новим видом оголошення.

Ну вже ні, цього разу я конкретно пхаюся, коли Кувалда за лікоть розвертає мене до себе.

І мимоволі скрикую, бо той самий вираз його обличчя повернувся.

— У тебе ще й із зором проблеми, до всього іншого, — гарчить Кувалда і насильно тягне мене до жовтого "Урусу". — Я тебе висаджу під воротами вашого будинку, а ти назад у свій душ потопаєш. Відмивати гріхи.

Я судорожно озираюся на свою багатостраждальну п'яту, бо дорога тут запорошена і я боюся, що навіть не помічу, як втрачу шматок взуття.

— Що значить "ще" і «до всього іншого»? — намагаюся огризатися я. — У мене немає проблем, ч-чудовисько!

— Значить, скоро будуть, — відрізає він і коли відчиняє дверцята, то на мить притискає мене до себе. Напевно, мимоволі. Рефлективно.

І, клянуся, тахікардія в моїх грудях вибухає салютами. Тільки не святковими, а попереджувальними.

Небезпека, небезпека, небезпека.

Ух нічого собі, мені вдається вирватися, і я сама завмираю в шоці.

Кувалда теж застигає, з комічно витягнутою вперед рукою.

Але це триває тільки мить, чорт!

Така приголомшлива, справедлива, але коротка мить.

— Я нікуди не поїду! Ви що собі дозволяєте, це... Це викрадення!

— Ось саме, це викрадення моїх нервових клітин. Ноги вбік, швидко, інакше я... Я попереджаю, — надзвичайно тихо каже він мені в обличчя, і наші погляди знову схрещуються і... застигають.

— Це якесь непорозуміння, — намагаюся я врятувати ситуацію, — я збиралася собі їхати і нікому не заважати...

Він притискає нас до корпусу машини, і я роблю все можливе, щоб обтруситися від його пронизливого погляду.

Усе можливе і неможливе, але всі спроби марні.

— Дозволь поцікавитися, ну просто до слова прийшлося, а твій брат у курсі, що саме ти тут робиш?

— Звичайно, — активно киваю я, — він мене сюди і відправив.

— Артур Резник? — примружується Кувалда. — Бомбардир "Скалозубів" зі слабкою лівою ногою? Той, який коли робить щось погане, так одразу біжить у пресу просити каяття?

— У мене в живих залишився тільки один брат, — навмисно прохолодно відповідаю я і Кувалда ледь стримує реакцію. — Він і відправив! А в чому проблема?

— У чому проблема? Ну, ми зараз послухаємо експертну думку твого брата.

Добре, коли є гострі лікті, тоді хоч з'являється шанс виколоти очі всяким божевільним! Коли він примудряється запхати мене на сидіння, то навіть здригається від атаки з боку моїх колін.

Я чіпляюся за його майку, щоб відштовхнути, а Кувалда раптово притягує мене до себе.

Змушена визнати, що я йойкаю.

І трохи... задихаюся.

— Я зрозумів, із тобою розмова коротка. — Його очі здаються настільки незвично сфокусованими на моїх, що в мене починають тремтіти п'яти. Обидві. І ще цей свербіж на попереку спалахує свіжою хвилею поколювань, це капець.

— Дуже коротка, — покірно погоджуюся я і киваю, як пластмасовий болванчик. — Ви мене відпустите і тоді... все. Немає проблем. А я сама до дому дійду.