Читати книгу - "Там, за межею..."

Дерев'яна веранда біля складу горіла, а в самому складі щось продовжувало шипіти і вибухати. Не чекаючи, доки уламки зачеплять когось із них, розвідники швидко побігли геть, до лінії фронту. Втома і хвилювання давали про себе знати, тому Малий, який ішов першим, вже не так уважно розглядав руїни в тепловізор. Турист рухався слідом за ним, трохи сполохано озираючись. Це був його перший вихід так глибоко в тил ворогів.

Тільки-но Турист звернув за ріг обгорілого будинку вслід за Малим, як почувся постріл. Степан, який ішов назирці, вже приготувався до найгіршого, а натомість, повернувши за ними, побачив трохи переляканого Туриста, який несміло прошкував до дерева в десяти метрах від нього. Незважаючи на темряву, на снігу під стовбуром добре виднілась червона пляма.

— Хто з вас стріляв? — спитав Степан.

— Я... — тремтячими руками перевертаючи тіло, відповів Турист. — Малий його не помітив... а я дивлюсь — рухається щось... я нічого не встиг сказати, вистрілив одразу... — запинаючись, намагався пояснити хлопчина.

Степан вдоволено поплескав новобранця по плечу. Хтозна, скільки своїх бійців він міг втратити, якби Турист вчасно не зробив цього фатального пострілу. Забравши документи і зброю у вбитого снайпера, який, схоже, саме повертався із завдання кудись у приватний сектор Донецька, задоволені добровольці рушили далі. Так само непомітно промайнувши ворожі позиції і зловісне поле на світанку, з першими променями сонця, бійці вже пили каву біля мінометного розрахунку, сміючись зі своїх нічних пригод.

Ваяр з Туристом одразу взялись наносити на планшет не помічені ними раніше позиції москалів, Афіна роздивлялась трофейну гвинтівку, а Степан сидів трохи збоку на ящику від мін, з неприхованою гордістю дивлячись на таких юних, але вже мужніх бійців своєї групи.

БІЛОРУСЬ 

 Спроби Ваяра контролювати військові бази росіян на території Білорусі нарешті дали результат. Сонячним ранком, коли група відпочивала після вдалого виїзду в краматорській штаб-квартирі, Антон разом зі Степаном розробляли план. Відправляти когось із бійців у ніби нейтральну, а насправді геть проросійську, країну було дещо незвично, але результат обіцяв бути блискучим. Одна з російських бригад, яка донедавна стояла в Луганську, де встигла розтрощити половину українських позицій з артилерії, яку чомусь ніхто не міг дістати, тепер, як ні в чому не бувало, тренувалась на сході Білорусі.

Степан, недовго вагаючись, вирішив відправити на завдання Грача. Етнічний росіянин, ще не засвічений на українському боці конфлікту, він ідеально підходив для такої поїздки. Доки бійці їздили по фронту в пошуках цікавої роботи, Роман, перевдягнувшись у цивільне і змінившись до невпізнаності, вперше в своєму житті поїхав у трохи дивну "нейтральну" країну.

Автобус "Маріуполь — Мінськ" повільно повз крізь холодну темряву, зловісно ворушачи прапорцями радянської Білорусі. Здавалось, це був автобус не в сусідню державу, а в минуле тисячоліття. Гомель зустрів Грача темними порожніми вулицями майже в центрі міста. Здавалось, обласний центр мирної країни на ніч вимирав так само, як прифронтові містечка Донбасу. Десь по тьмяному світлу в одинокому віконці розвідник знайшов кімнати відпочинку, де і вмостився спати, намагаючись не дивуватись порожнім коридорам з обшарпаними стінами.

Зустрівшись з потрібними людьми та позичивши у них автівку, як і було заплановано, Роман Грачов відправився в східну частину Білорусі, ближче до кордону зі своєю колишньою Батьківщиною. Там боєць поселився в квартирі, про яку не знав ніхто, крім Антона-Ваяра і його доброго знайомого з Мінська. Зупинятись в готелі було ризиковано, а ночувати в автівці не хотілось — легенда пропроросійського фотографа-фрілансера, яким Роман мав представитись російським солдатам, вимагала ретельної підготовки в конспіративному помешканні.

Кілька днів розвідник їздив по місту, фотографував нікому не потрібні радянські пам'ятники і придивлявся до плину життя. Починались теплі весняні дні, і чимало туристів з сусідньої країни неспішно прогулювались правильними асфальтованими вулицями, серед яких непоміченою не пройшла 6 навіть зайва кішка. Неподалік центрального парку розташувалась будівля КДБ, потрапити в підвал якої Грачу явно не хотілось, тому він старанно намагався загубитись у натовпі.

Примітивши собі потрібні місця в місті, наступного ранку розвідник поїхав на природу. В лісах, що тільки-но прокидались від зимового сну, скидаючи вже не потрібний сніг у блакитні озера, надійно сховалась одна з військових баз. Лишивши машину в кілометрі від неї і одягнувши спортивного костюма російської збірної, ще в довоєнний час подарованого йому другом з Москви, Роман відправився на пробіжку вздовж озера, анітрохи не здивувавши російських солдатів.

Оглянувши таким чином місцевість, наступного дня він вже під'їхав до КПП на своєму автомобілі. Одягнений в пристойну чорну куртку і джинси, нічим не нагадував вчорашнього спортсмена. Представившись російським фотографом і показавши відповідне посвідчення, невідомо як зроблене Степаном в Краматорську, Грач заїхав на базу. Командир бригади, товстий лисий сибіряк з неприємним басистим голосом, недовго думаючи, дозволив фотографувати тренування і злагодження підрозділів. Це і було потрібно розвідникові.

Трохи фотографуючи і зберігаючи на таємну флешку, а більше — запам'ятовуючи бойові розрахунки ворога, Роман Грачов непомітно для себе тиждень провів на російській базі, і так само таємно повернувся в Україну, не викликавши жодної підозри у співробітників КДБ. Згодом, кажуть, на тій базі відбулась якась диверсія. Деякі з мін розірвались у стволах мінометів, знищивши з кілька десятків досвідчених артилеристів, «героїв новоросії». Але хто його зна, може, це просто боєприпаси браковані були.

ОЗЕРО 

 Ряду позицій ЗСУ вже півроку докучав сепарський міномет, що уміло сховався за невеличкою лісосмугою. Варто було завести розстріляну вантажівку, яка хрипло кашляла чорним димом, але ще їздила, як одразу ж на звук прицільно летіли "стодвадцятки". Коли машина все ж перетворилась на металобрухт, сепари прийнялись за окопи та бліндажі, ледь не підірвавши бійцям склад боєприпасів. Почувши добрі відгуки про загін Степана, командир, хоч і не надто любив добровольців, все ж вирішив довірити знищення ненависного міномета йому.

Заїхавши в окопи, які розташовувались ледь не в чистому полі, Степан насамперед розставив спостережні пункти. Афіна з Малим пішли на правий фланг, сподіваючись побачити що-небудь крізь невеличку прогалину. Дмитрик захоплено спостерігав, як колишня дизайнерка старанно малювала орієнтири на місцевості в потріпаному нелегким життям камуфляжному блокноті, заміряючи пагорби олівцем і трохи задумливо мружачи очі.

— Завжди мріяла малювати пейзажі, сидячи десь на природі з мольбертом, — ніби прочитавши його думки, промовила Афіна.

— Для початку — і сидячи в окопі з блокнотом непогано, — посміхнувся Малий, обійнявши дівчину за плечі.

Раніше