Читати книгу - "Там, за межею..."

Через кілька годин під постом гарного українського солдата з текстом "Порадьте, де в вашому місті можна випрати речі" виднілося з десяток коментарів. В одному з них чоловік з жовто-блакитним серцем на фото запрошував бійця до себе додому. Ваяр зібрав повний мішок брудного одягу і подався в місто, сподіваючись, що пройдені кілометри принесуть позитивний результат.

Височенну ялинку у дворі, старанно обгородженому металевим парканом, білорус помітив одразу. Двері відкрила чорноволоса жінка років сорока.

— А, Ви той самий солдат з блокпосту? Проходьте, проходьте, Микола вдома, кран лагодить...

Ваяр озирнувся і, не помітивши нічого цікавого, крім жовто-блакитної стрічки на рукомийнику біля ялини, поспішив до хати. Микола — той самий, що запросив його "відмити донбаський бруд і смачно пообідати", саме виходив з ванної, витираючи руки вафельним рушником. Олена — так звали жінку — узялась накривати на стіл, по-домашньому застелений білою скатертиною. Провівши декілька годин за душевною розмовою і переконавшись, що родина дійсно проукраїнська, Ваяр вже збирався іти, але зненацька в двері постукали.

— А ось і Максим із заводу повернувся. Чекай, з сином тебе познайомлю, — підморгнула гостю Олена і поспішила відкривати скрипучу хвіртку.

Максим — високий блакитноокий хлопчина, на вигляд років вісімнадцяти. Він саме закінчив перший курс донецького медичного училища, після якого вимушений був повернутись додому, тікаючи з окупованого Донецька. Тепер працював на заводі і у вільний час допомагав медикам у місцевому шпиталі. В розмові з Ваяром зізнався, що хоче воювати, але ще вагається, чи буде він, такий молодий і недосвідчений, корисним на передовій. Ваяр посміхнувся, згадавши, як сам з нетерпінням чекав 18-річчя, аби поїхати в Україну і допомогти в міру своєї можливості. Пообіцявши поговорити з командиром, він все ж поспішно рушив до виходу — треба було повернутись на позиції, доки не стемніло, бо вночі і свої застрелити можуть.

* * * * *

Максим був корисним у розвідці не лише як медик. Маючи багато знайомих у Донецьку, які все ж таємно підтримували Україну, він легко дізнавався про розташування і озброєння ворога. З Антоном-білорусом, який, між іншим, таким самим способом дізнавався про розташування і чисельність російських військ на базах в Білорусі, вони одразу подружились. У вільний час хлопці годинами сиділи в бліндажі з планшетом і позначали все нові цілі на карті.

Максим обрав собі позивний — Турист, бо в дитинстві обожнював подорожувати. Ще будучи школярем, хлопець часто брав харчів на кілька днів та й ішов блукати світ за очі, відкриваючи для себе щоразу нові мальовничі куточки Донбасу. Довгі переходи у важкому обладнанні давались Максимові легко, тому вся його увага на виходах була прикута до дивних речей, що часто траплялись коло їхнього шляху.

Проукраїнські мешканці вчасно повідомили Туристу про новий склад боєприпасів, який сепаратисти поспішно почали облаштовувати на околиці Донецька після одного вдалого виходу Степанового загону. Що вони задумали, Степан ще не знав, але вирішив, про всяк випадок, скоординувати на нього артилерію військових.

Холодним зимовим вечором їх камуфльований джип заїхав до артилеристів ЗСУ, з командиром яких Афіна випадково познайомилась в фейсбуці кількома тижнями раніше. Намагаючись уникати захоплених, або й трохи заздрісних, поглядів військових, дівчина разом зі Степаном пірнула в тьмяну кімнату, обвішану картами, де і мешкав командир. Немолодий вусатий львів'янин уважно вислухав розвідників, трохи нервово крутячи цигарку в руках. Недовіра в його очах поступово змінилась на здивування.

— То ви що, зайдете в Донецьк і будете коректувати наші міномети? — здивовано перепитав він, досі не вірячи, що молода дівчина і тридцятирічний парубок можуть бути справжніми розвідниками.

Розвідрота його бригади за три місяці не розвідала нічого, крім дороги до найближчого магазину з усім зрозумілою назвою «Алкомаркет», тому Степана і попросили заїхати саме в цей район.

— Так, — спокійно і впевнено відповів Степан.

— Ну... Давайте спробуємо, — трохи невпевнено пробурмотів артилерист і простягнув йому радіостанцію, по якій група мала передавати координати.

Дочекавшись, доки трохи стемніє, розвідники на чолі зі Степаном вирушили в дорогу.

Той час, коли сонце сідає, кидаючи останні промені на мінні поля і бійниці ворожих бліндажів, ідеальний для виходу. Саме в цей час група непомітна як для біноклів, так і для приладів нічного бачення ворога. Розвідники тихо, мов кажани, промайнули посадку і наблизились до руїн, що зловісно чорніли на снігу, наче велетенські зуби. Це вже було передмістя Донецька майже в тилу ворога, старанно розтрощене мінами і «градами».

До таємничого складу лишалось пройти декілька кілометрів. Могильну тишу не порушувало нічого, крім рідких пострілів "в нікуди", як це любили робити перелякані солдати в окопах по обидва боки, помітивши в тепловізор якесь зайченя чи лисицю. Тихо крадучись по скрипучому снігу слід-в-слід, бійці наблизились до складу майже впритул.

Двоє ополченців ходили взад-вперед по двору, ліниво позіхаючи і штовхаючи ногами банки з-під тушонки, розкидані по всьому двору. Лінія фронту була доволі далеко, тому жоден з них не збирався перелякано вдивлятись у тепловізор у пошуках злобних диверсантів. Самі ж "злобні диверсанти" тим часом зручно вмостилися в кущах на безпечній відстані і викликали артилерію.

— Плюс, працюю! — аж надто голосно відповів вусатий львів'янин в рацію.

Степан здригнувся і, про всяк випадок, зняв запобіжника — раптом ліниві охоронці складу щось почули. Але ті продовжували гуркотіти порожніми банками у дворі. З другого поверху почувся голос:

— Тіше, мать вашу, спать мєшаєтє!..

Двоє голосно зареготали, необережно забувши і про війну, і про важливий склад, який їм довірили охороняти.

— Зараз і ми тобі "помєшаєм", зараза, — буркнув Малий.

Їхні голоси заглушив свист, наростаючий з шаленою швидкістю. Дві міни перелетіли над складом і впали у дворах, розірвавши спалахом густу темряву.

— Рукожопи, чорт забирай, — прошепотів Степан і передав у рацію дані для коректування. Ще п'ять мін впали де попало, а вже шоста лягла метрах в п'ятдесяти від цілі.

— Супер. П'ятдесят вліво, але почекай декілька хвилин, — передав Степан, і розвідники швидко побігли геть, уявляючи собі, наскільки сильним може бути вибух на таємничому складі.

І дійсно, як тільки вони стрибнули в вузьку балку, яка дивом виявилась не замінованою, над головою просвистіли чергові "стодвадцятки". Кілька вибухів злились в єдине ціле, розриваючи на клапті ніч тисячами уламків, що просвистіли десь зовсім близько. Афіна відчула, як Малий обійняв її, намагаючись закрити собою.

— Не бійся, уламки