Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

— Дурість? — перепитав Ґандальф. — Е ні, володарю, коли ти здитинієш, то помреш. Ти навіть горем умієш прикриватися, мовби плащем. Чи ти гадаєш, ніби я не знаю, навіщо ти впродовж години допитував того, хто знає найменше, доки я просто сидів поряд?

— Що ж, насолоджуйся своїм знанням, коли так, — гаркнув у відповідь Денетор. — Погорда була би дурістю, що відкинула допомогу та пораду в годину скрути: однак ти роздаєш такі подарунки, керуючись лише власними задумами. Проте Володар Ґондору не буде інструментом для здійснення чужих планів, хай би який достойник їх уклав. Для нього з огляду на обставини немає у світі вищої мети, ніж добро Ґондору; а Ґондором правлю я, добродію, і ніхто інший, і так буде доти, доки повернеться король.

— Кажеш, доки повернеться король? — повторив Ґандальф. — Ну, шановний пане Наміснику, тоді це твоє завдання — зберегти бодай частину королівства до настання тієї події, на яку вже мало хто сподівається. І, щоби ти його виконав, тобі нададуть будь-яку допомогу, про яку ти зволиш попросити. А я скажу ось що. Я не правлю жодним королівством: ані Ґондором, ані будь-яким іншим, великим чи малим. Зате опікуюсь усіма вартісними речами цього світу, яким нині загрожує небезпека. І навіть якщо Ґондор загине, але після цієї ночі вціліє те, що згодом породить нову красу, новий цвіт і нові плоди, — то своє завдання я виконаю з найменшими втратами. Бо я теж намісник. Хіба ти не знав?

Потім він повернувся і рушив геть із зали, а Піпін подріботів побіч нього.

Доки вони йшли, Ґандальф не дивився на Піпіна й не озивався до нього. Їхній провідник вів їх од дверей зали, через Двір із Водограєм, до вулички між високими кам’яними спорудами. Кілька разів повернувши, вони добулися до будинку, що стояв біля самої фортечної стіни з її північного боку, неподалік од перешийка, що з’єднував пагорб із горою. Увійшовши в дім, слуга допровадив мандрівників широкими різьбленими сходами на другий поверх — до прегарного покою: світлого та просторого, з чудовим тьмяно-золотим драпіруванням без візерунків. Меблів у покої було небагато: невеликий стіл, два крісла і лавка. Проте на протилежних його кінцях були закриті пологами алькови з гарно прибраними ліжками, з посудинами і чашами для вмивання. Там були також три високі вузькі вікна, які виходили на північ, на розлогу дугу Андуїну, досі оповитого імлою, на Емин-Муїл і на Раурос у далекій далечі. Але щоби визирнути понад міцним кам’яним підвіконням, Піпінові довелося стати на лавку.

— Ти сердишся на мене, Ґандальфе? — запитав він, коли їхній провідник вийшов і зачинив за собою двері. — Я доклав усіх сил...

— Таки так! — відказав чарівник і раптом зайшовся сміхом, а потім підійшов до Піпіна, став поруч, обняв його за плечі й теж визирнув у вікно.

Гобіт трохи здивовано подивився в обличчя, що було тепер майже біля його власного, бо Ґандальфів сміх лунав весело і радісно. Проте на чарівниковому лиці він спершу побачив лише зморшки від тривог та печалей і, тільки придивившись уважніше, збагнув, що у глибині попід ними ховається велика радість — бризки веселощів, од яких розреготалося би ціле королівство, якби вони раптом вихлюпнулися назовні.

— Ти справді доклав усіх сил, — погодився чарівник, — і, сподіваюся, мине багато часу, перш ніж ти знову опинишся у глухому куті між двома такими жахливими старцями. Проте Володар Денетор дізнався від тебе більше, ніж ти підозрюєш, Піпіне. Ти не зміг приховати, що Боромир не провадив Загін із Морії, і що серед вас був муж високого роду, котрий збирається прийти до Мінас-Тіріта, і що він має славетного меча. Ґондорці багато розмірковують про давні історії, а Денетор, відколи Боромир пішов, уважно обдумав той вірш зі сну та слова «Вбивця Ісільдура»... Денетор не такий, як інші сьогочасні мужі, Піпіне, і хоч би якого роду він був, хоч би що передалося йому від батька, в ньому — волею чудернацького випадку, — може, і справді тече кров народу Вестернесу, як і в його молодшому синові — Фарамирі, — та не у Боромирі, його улюбленцеві. Денетор бачить багато всього. Він, якщо захоче і зосередить усю свою волю, може прочитати те, що відбувається в людських головах, навіть якщо вони перебувають далеко від нього. Його важко обдурити, і небезпечно навіть зазіхати на таке... Пам’ятай це! Бо ти присягнув йому на вірність. Не знаю, звідкіля це рішення прийшло до твоєї голови чи до твого серця. Та воно мудре. Я не заважав тобі, адже ризикований учинок годі відвернути розважливою порадою. Ти зворушив серце Денетора і — дозволь сказати — поліпшив його настрій. Відтак можеш тепер вільно пересуватися Мінас-Тірітом — звісно, коли не будеш на службі. Ти мусиш коритися його наказам, і Намісник цього не забуде. Не втрачай пильності!

Ґандальф замовк і зітхнув.

— Гаразд, нічого думати-гадати, що принесе нам завтрашній день. Бо, по-перше, завтра майже напевно буде гірше, ніж сьогодні чи впродовж багатьох прийдешніх днів. А по-друге, я майже нічим не можу тут зарадити. Шахівницю розкладено, фігури розставлено. Й одну з них я палко прагну знайти — Фарамира, чинного Денеторового спадкоємця. Не думаю, що він у Місті, проте часу, щоби дізнатися новини, я не мав. Мені треба йти, Піпіне. Мушу потрапити на нараду місцевих володарів і дізнатись усе, що зможу. Проте зараз право ходу має Ворог, і він збирається відкрити свої козирі. І пішаки побачать їх зблизька, Переґріне, сину Паладіна, солдате Ґондору. Тож гостри меча!

Після цього Ґандальф підійшов до дверей і вже там повернувся.

— Я поспішаю, Піпіне, — сказав він. — Зроби мені ласку. Вийди з дому — навіть перш, ніж ляжеш відпочити, якщо не дуже стомився, — пошукай Тіньогрива та поглянь, чи добре про нього подбали. Ці люди добрі до тварин, адже належать до розважливого і мудрого народу, проте з кіньми поводяться не так управно, як інші.

З цими словами чарівник залишив покій, і, щойно він вийшов, на вежі Цитаделі чистим дзвінким голосом озвався дзвін. Тричі пролунали його удари, ніби срібло