Читати книгу - "Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля, Джон Рональд Руел Толкін"

І відкинувши край сірого плаща, Піпін витяг свого маленького меча і поклав його до ніг Денетора.

Бліда посмішка, наче проблиск холодного сонця зимового вечора, промайнула на обличчі старого, і він, схиливши голову й відклавши розколотий ріг, простягнув руку до Піпіна й промовив:

— Дай мені свою зброю!

Гобіт підняв меча і подав його Денеторові руків’ям уперед.

— Звідки в тебе це? — запитав Намісник. — Цьому лезу вже не одна сотня років. Його-бо виготовив наш народ на Півночі в давно минулі дні, чи не так?

— Цей меч узято з курганів на кордонах мого краю, — відповів Піпін. — Але там нині мешкають лише зловісні духи, і з власної волі я про них не розповідатиму.

— Бачу, тебе обплутали таємничі історії, — промовив Денетор, — і це вкотре доводить, що зовнішність — оманлива, принаймні зовнішність півмірка. Я беру тебе до себе на службу. Бо тебе не залякати словами і ти красномовний, хоча мова твоя звучить дивно для мешканців Півдня. А нам у прийдешні дні потрібен буде кожен, хто знає вишукану мову, великий чи малий. Тож присягни мені!

— Візьмися за руків’я меча, — озвався Ґандальф, — і повторюй за Володарем, якщо ти впевнений у своєму рішенні.

— Я впевнений, — відказав Піпін.

Тоді старець поклав меча собі на коліна, Піпін узявся за його руків’я і повільно проказав за Денетором:

— Ось я присягаю вірою та правдою служити Ґондору, а також Володареві та Наміснику цього королівства, говорити і мовчати, діяти і не діяти, приходити й відходити, у злиднях і у багатстві, у часи війни та миру, за життя і за мить до смерті, віднині й довіку, доки мій володар звільнить мене од цієї клятви, або смерть забере мене, або ж загине світ. Так присягаю я, Переґрін, син Паладіна зі Ширу з роду півмірків.

— А приймає цю присягу Денетор, Ектеліонів син, Володар Ґондору, Намісник Верховного Короля, і не забуде її, і винагородить належно за кожну заслугу: любов’ю — за вірність, шаною — за мужність, помстою — за клятвовідступництво.

Потому Піпін отримав назад свого меча і заховав його до піхов.

— А зараз, — мовив Денетор, — вислухай мій перший наказ: говори і не мовчи! Розкажи свою історію від початку і до кінця. Та гляди: пригадай усе, що тобі відомо про Боромира, мого сина. Сідай і розпочинай!

Сказавши це, Намісник ударив у маленький срібний гонг, що стояв поблизу стільця для ніг, — і в залі відразу з’явилися слуги. Піпін збагнув, що, коли вони з Ґандальфом увійшли, ці люди стояли, невидимі, в нішах обабіч дверей.

— Принесіть вина та їжі, а також стільці для гостей, — наказав Денетор, — і подбайте, щоби ніхто не турбував нас цілу годину. Більше часу я не можу вам уділити, бо мені слід багато про що подбати, — звернувся він до Ґандальфа. — Про багато важливого, так би мовити, хоча для мене все воно не таке нагальне, як розповідь про синову загибель. Однак, можливо, наприкінці дня нам знову пощастить побесідувати.

— Будемо сподіватися, що це станеться раніше, — відповів Ґандальф. — Адже я приїхав сюди з Ісенґарда, здолавши сто миль зі швидкістю вітру, не лише для того, щоби привезти тобі одного маленького воїна, хай який він шанобливий. Невже для тебе нічого не важить те, що Теоден виграв велику битву, і що Ісенґард зазнав поразки, і що я зламав Саруманову патерицю?

— Це багато важить для мене. Проте я вже чимало знаю про ці події, щоби пов’язати їх зі своїми задумами щодо небезпеки, яка чигає на Сході.

Намісник звернув свої темні очі на Ґандальфа, й Піпін помітив, що двоє старців дуже схожі між собою, а ще відчув таке напруження між ними, ніби поміж їхніми очима простяглася вервечка жарин, ладних от-от зайнятися полум’ям.

Власне, Денетор більше нагадував видатного чарівника, ніж сам Ґандальф: Денетор був величний, вродливий, могутній і старший на вигляд. Але Піпін покладався й на інші свої чуття, не лише на зір, тому розумів, що Ґандальф має більше влади та глибинної мудрості, а також володіє прихованою могутністю. Його друг був старший — значно старший — за Денетора. «Цікаво, наскільки?» — раптом подумав гобіт, і сам здивувався, чому він не замислювався про це раніше. Деревобородий розповідав щось про чарівників, але навіть тоді Піпін не сприймав Ґандальфа за одного з них. Ким же був Ґандальф? У які правічні часи і в якій далекій місцині прийшов він у цей світ і коли полишить його? Тоді раптом потік гобітових думок урвався й він побачив, що Денетор і Ґандальф усе ще дивляться один одному в очі, ніби читають навзаєм думки. І першим відвів погляд Денетор.

— Так, — сказав він, — хоча Камені втрачено, проте, подейкують, володарі Ґондору однаково мають гостріший зір, аніж звичайні люди, і до них доходить багато послань. Прошу, сідайте!

Надійшли слуги і принесли крісло та низький стілець, а один із них — тацю зі срібною карафою, кубками та білими тістечками. Піпін сів, але не міг відвести погляду від старого володаря. Йому привиділося чи то було насправді: при згадці про Камені очі Денетора зблиснули і той зиркнув на Піпіна.

— Ну-бо, повідай мені свою історію, васале, — промовив Денетор із добротою і посмішкою в голосі. — Я щиро прагну почути слова того, з ким так заприязнився мій син.

Піпін до кінця свого життя пам’ятав оту годину в чудовій залі під пронизливим поглядом Володаря Ґондору, коли той раз у раз поціляв у нього гострими запитаннями, а Ґандальф тим часом сидів поруч, спостерігаючи та прислухаючись, і (так здавалося Піпінові) ледве стримував гнів та нетерплячість, які закипали в ньому. Коли година збігла і Денетор удруге вдарив у гонг, Піпін почувався вкрай виснаженим. «Зараз заледве дев’ята ранку, — подумав гобіт, — а я міг би з’їсти хоч і три сніданки одразу».

— Проведіть Володаря Мітрандіра до приготованих для нього апартаментів, — наказав Денетор, — його супутник, якщо бажає, теж може наразі замешкати з ним. Але знайте, що він присягнув на вірність мені, а звати його Переґрін, син Паладіна, і йому слід повідомити усі незначні паролі. Якомога швидше перекажіть капітанам, що я чекатиму на них