Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Вони стояли там із круглими очима, зібравшись на купу, і Шукач мало не занюхав їхній страх. Вони чекали, коли Доу та його карли заходяться рубати їх на місці. Чекали, коли їх заведуть до будинку, замкнуть, а сам будинок підпалять. Шукач уже бачив усе це. Тож він анітрохи на них не образився, коли всі вони збилися докупи, наче вівці, що стиснулися на полі взимку. Він учинив би так само.

— Гаразд! — різко промовив він. — Годі! Розходьтеся по хатах абощо. Союзники будуть тут іще до опівдня, і було би краще, якби вулиці були безлюдні.

Вони покліпали на Шукача, на Тула, на Чорного Доу й одне на одного. Вони сковтували і тремтіли, та ще бурмотіли подяки мертвим. Поволі розійшлися й розпорошилися, а тоді пішли кожне своїм шляхом. На превелику радість для всіх, пішли живими.

— Гарна робота, отамане, — шепнув Шукачеві на вухо Тул. — Тут би й сам Тридуба краще не впорався.

Із другого боку підкрався Доу.

— А стосовно жінок, якщо тебе цікавить моя думка…

— Не цікавить, — відказав Шукач.

— Ви не бачили мого сина?

Одна жінка додому не збиралася. Вона підходила то до одного, то до іншого чоловіка, мало не плачучи, з ошалілим від тривоги лицем. Шукач опустив голову й відвів погляд.

— Мій син, він був на варті біля води! Не бачили його? — Жінка смикнула Шукача за плащ і заговорила з дрожем і сльозами в голосі: — Прошу, скажіть: де мій син?

— Думаєш, я знаю, де хто є?! — гарикнув він їй у заплакане обличчя. Відійшов геть так, ніби мав купу важливих справ, хоча тим часом думав: «Боягуз ти, Шукачу, клятий паршивий боягуз». Оце так герой — вправно обвів круг пальця купку жінок, дітей і старих дідів.

Нелегке це діло — бути отаманом.

Ця шляхетна справа

Великий рів осушили на початку облоги, і від нього зосталася широка канава, повна чорної багнюки. У віддаленому кінці мосту, що вів через нього, працювали біля воза четверо вояків, які перетягували трупи до берега і скочували їх донизу. Трупи останніх оборонців, порізані та обгорілі, забризкані кров’ю і брудом. Дикі люди з-за річки Крінна далеко на сході, кудлаті й бородаті. Після трьох місяців сидіння за стінами Дун­брека їхні безвільні тіла здавалися жалюгідно зморщеними, жалюгідно змарнілими. Майже нелюдськими. Вестові важко було дуже радіти перемозі над такими нікчемними істотами.

— Вони так сміливо билися, — пробурмотів Джеленгорм, — що це якось прикро. Що вони так скінчили.

Вест побачив, як іще один труп у лахмітті скинули з берега на переплетену купу брудних кінцівок.

— Так закінчується більшість облог. Особливо для сміливих. Їх поховають там, у багні, а тоді рів знову наповнять водою. Над ними розіллються води Вайтфлоу, і вся їхня сміливість — чи несміливість — уже не матиме жодного значення.

Над двома офіцерами, які перетинали міст, височіла фортеця Дунбрек; чорні силуети її стін і веж скидалися на великі зяючі діри у важкому білому небі. Угорі кружляло кілька обшарпаних птахів. Ще кілька каркало на побитих бійницях.

Люди генерала Кроя подолали цю ж відстань за місяць: їм знов і знов давали криваву відсіч, але врешті вони прорвалися за важкі двері під невпинним дощем зі стріл, каміння й окропу. Ще один тиждень різанини в тісноті пішов на те, щоб подужати десяток кроків уздовж тунелю за мостом, сокирами й вогнем прорватися за другі ворота й нарешті заволодіти зовнішньою стіною. Оборонці мали всі переваги. Саме з розрахунком на це й було створено місто.

Та коли вони взяли цю стіну, їхні проблеми лише розпочалися. Внутрішня стіна була вдвічі вища й товща за зовнішню й повсюди нависала над її проходами. Сховатися від того, що летіло донизу з її шести страхітливих веж, було неможливо.

Люди Кроя спробували застосувати всі звичні стратегії облоги, щоб завоювати другу стіну. Вони орудували кирками й ломами, але кам’яна кладка біля підніжжя стіни була п’ять кроків завтовшки. Спробували підкопатись, але земля за стінами фортеці була підтоплена, а під нею лежала суцільна скельна порода Енґлії. Обстрілювали фортецю з катапульт, але хіба що трохи подряпали її могутні бастіони. Вони знов і знов приходили зі штурмовими драбинами — хвилями і групами, несподівано з’являлися вночі чи набиралися зухвалості вдень, але як у пітьмі, так і на світлі після їхніх невдалих спроб від стін безладними вервечками відходили поранені вояки Союзу, а за ними похмуро тягнули геть загиблих. Урешті вони спробували домовитися з навісними оборонцями через перекладача-північанина, та цього сердегу закидали вмістом нічних ваз.

Кінець кінцем їм просто поталанило. Вивчивши переміщення вартових, один хитромудрий сержант випробував удачу під покровом ночі, скориставшись абордажним гаком. Виліз нагору, а за ним полізло ще з десяток сміливців. Вони заскочили оборонців зненацька, вбили кількох із них і захопили вартівню. Усе це тривало десять хвилин і коштувало життя лиш одного вояка Союзу. На думку Веста, це було доречною іронією долі: армія Союзу випробувала всі обхідні шляхи й дістала криваву відсіч, але врешті-решт увійшла всередину фортеці через відчинену парадну браму.

Тепер біля її арки стояв зігнутий боєць і голосно блював на брудні кам’яні плити. Вест проминув його з якимось неприємним передчуттям, лунко цокаючи підборами чобіт у довгому тунелі, а тоді вийшов на широкий внутрішній двір посе­редині фортеці. Двір мав форму правильного шестикутника — таку саму, як внутрішні й зовнішні стіни; усе це було частиною бездоганно симетричного плану. Однак Вест сумнівався, що архітекторів потішив би стан, у якому фортецю залишили північани.

Під час атаки запалала видовжена дерев’яна будівля з одного боку подвір’я — можливо, стайня, — і тепер від неї зосталася лише купа обгорілих колод і жарин, які досі яскраво світилися. Відповідальні за прибирання фортеці мали надто багато роботи за стінами, і на землі досі лежали розкидана зброя й переплетені трупи. Загиблі вояки Союзу були розкладені рядами в одному куті й прикриті ковдрами. Північани ж лежали по-всякому — так, як попадали: долілиць чи горілиць, скрутившись калачиком чи розтягнувшись після падіння. Кам’яні плити під тілами були сильно побиті, і не лише випадковими ударами, завданими протягом тримісячної облоги. У камені було видовбано велике коло, а всередині нього — ще кілька кіл, з дивними позначками й символами, що утворювали вигадливий малюнок. Вестові геть не подобалось, який вигляд усе це має. Навіть гірше: йому до носа почав лізти огидний сморід фортеці, дошкульніший навіть за різкий запах горілої деревини.

— Що то за запах такий? — пробурчав Джеленгорм, прикривши рота однією рукою.

Його ненароком почув сержант, який стояв неподалік.

— Здається, наші північні друзі вирішили прикрасити це місце.

Показав кудись над їхніми головами, і Вест простежив очима за його пальцем у латній рукавиці.

Вони розклалися так сильно, що він не відразу усвідомив: перед ним рештки людей. Їх прибили цвяхами, розтягнувши кінцівки в різні боки, до внутрішніх стін кожної з веж, високо над прибудовами, що оточували двір. Із їхніх животів