read-books.club » Сучасна проза » По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні 📚 - Українською

Читати книгу - "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"

184
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову" автора Клаудіо Лаґомарсіні. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 5 6 7 ... 48
Перейти на сторінку:
види й сорти овочів, мені відомі.

Мій батько — агроном, але я певен, що Вейн узявся б повчати і його. Повчав би навіть там, у Бразилії, куди татко подався десять років тому вирощувати неймовірні врожаї та рослини, фотографії яких тепер надсилає замість поштових листівок.

В одному кутку городу бачу синій пластмасовий бак, що донедавна стояв у нашому садку. То Вейн його туди перетягнув; каже, що вода для поливу повинна мати температуру середовища і що негоже піддавати рослини перепадам температури.

Скільки клопотів! Скільки роботи! Якби Вейн у цій історії виступав не одним із головних героїв, а простим стороннім глядачем, то заявив би, що той город — марна праця для йолопів. Улітку в супермаркеті тобі ті помідори віддають за безцінь.

**

На вечерю була стручкова квасоля у томатному соусі. Попри розбіжності у поглядах, вони таки насадили квасолі на спільному городі кілька тижнів тому, і тепер хочеш — не хочеш, а через день ми вечеряємо квасолею. Після вечері всі мовчать (я вирішую тримати язика за зубами, Верба нишком клацає по мобільному під столом, мама починає прибирати зі столу), а тому Вейн, який терпіти не може мовчанку, заводить розмову про роботу. Звертається насамперед до моєї матері, а та кожні дві хвилини киває й мугикає, щоб показати, ніби уважно слухає. Я слухаю краєм вуха, відволікаюсь, думаю про своє: про Сару, яка звідтоді, як почалися канікули, мені більше не телефонує. Я хотів було сам їй подзвонити, але не знаю, що казати; здається, окрім давньогрецької, у нас із нею мало спільних тем для обговорення.

Вейн розказує про одного клієнта-іноземця, німця, який купив неподалік собі хату для відпочинку на морі. Хоче замінити віконниці і звернувся до Вейна, адже в того, до речі, — крамниця з продажу рам та вікон. Усе спілкування між ними відбувається електронною поштою, але німець пише кострубатою італійською через автоперекладач. Десь посередині може вставити щось англійською, в якій Вейн, незважаючи на всі свої подорожі, не розуміє ані бельмеса. А тому порозумітися дуже важко, і Вейн уже роздумує, а чи не написати німцеві єдиний вираз, який він знає англійською: fuck you. Мама згідливо мугикає, натягує довгі гумові рукавиці і починає мити посуд.

Верба між двома повідомленнями у мобільному на мить підводить голову і вловлює, про що йдеться. І каже, що коли тому типові з віконницями ліпше спілкуватися англійською, він може допомогти. Це йому ще й згодиться для практики, пояснює.

Ми всі разом підводимося з-за столу, Вейн із Вербою вмикають комп’ютер. Вейн читає вголос емейл німця. Звісно, не обмежується частиною, яку написано кострубатою італійською, а читає по-своєму і ту, що англійською. Мені це нагадало той випадок, коли наша вчителька англійської читала нам «Беовульфа», а ми ледве не луснули від сміху. Мама проходить повз них, щоб витрусити надворі скатертину, чує оте белькотання і регоче. А оскільки Вейн не второпав, що вона регоче з нього, то вирішує, що її насмішив його гумор, і старається щосили. Перечитує текст італійською із сильним німецьким акцентом і виголошує англійську карикатурно-писклявим голосом. У його виконанні англійська лунає як мова ідіотів чи гоміків. Тільки такі придурки, як мій брат чи я, можуть марнувати свій час на вивчення мови такого тупого народу, що складається з самих йолопів і трансів.

[вирвано кілька сторінок]

Якщо по правді, то кілька дрібних деталей проти Дійниці таки є. Злодії відразу взяли під приціл шухляду, а не обнишпорювали увесь дім, хоча б для виду. Залізли через вікно у ванній, яка розташована з тильного боку і виходить на поля. Підчепили гачок віконниць викруткою. Спокійно вибили скло у вікні й повернули ручку зсередини рукою. Вони напевно знали, де в хаті ванна, хто ночує вдома і в яких кімнатах. І знали точно, що Дятел тієї ночі був у бабці, а його паралізована і глуха дружина клопоту не завдасть. Вона спить на здоровенному механізованому ліжку, яке довелося поставити у залі, — із тих, що можна піднімати й опускати під потрібним кутом.

Тільки Дійниця могла знати всі ці подробиці. Тобто вона і ми, звичайно. Про пістолет я нічого не знав, але добре пам’ятаю, як у дитинстві під Різдво Дятел збирав нас усіх докупи на току перед хатою — мене, мого брата, Дієґо і Рамону. Нам було років по вісім–десять. Заводив у хату, пригощав імбирним печивом, яке пекла дружина, а потім рушав до спальні. Ми з порога чули, як він гримів шухлядою, висовував її по скриплячих пазах з глухим ударом по дереву наприкінці. Видавав усім по двадцять тисяч лір і казав, що можемо купити собі все, що заманеться, окрім цигарок. Чим, звісно, викликав нестерпне бажання почати палити.

З іншого боку (це я і далі міркую про крадіжку), слід відзначити, що злодії знали тільки одну частину справи (про гроші в шухляді і, можливо, про наявність пістолета) і до того ж їм дуже пощастило. Хтозна, може, вони навіть були готові наставити зброю на старих, які спали, зв’язати їх і забити до смерті, якщо відмовляться співпрацювати. А от бачиш: застали хату порожньою, паралізовану бабу в залі. Відкрили першу шухляду, що трапилася під руку, і знайшли п’ятнадцять тисяч разом із пістолетом. І роти пороззявляли від несподіванки.

З причин, які я не можу збагнути (ймовірно, через гордість патріарха, який не хоче визнавати, що його зрадив той, кого він сам прийняв у свій дім?), Дятел відмовився від думки навести карабінерів на Дійницю. І це тим більше дивно, коли зважати на той факт, що бабця якраз вказала на неї з першої хвилини. А за інших обставин я вже не раз пересвідчувався, наскільки її думка для нього важлива. Наприклад, того разу, коли виникла суперечка через тополю Дятлового сусіда. Ту тополю, як на бабцю, треба було негайно спиляти, бо щовесни з неї навколо розліталися хмари пуху. І протягом трьох місяців бабця тільки те й робила, що запекло і невтомно воювала з отим ненависним насінням у вигляді пуху, яке клята тополя вистрілювала на наш садок.

Нарешті (всі подробиці справи мені переповіла мама зі скрупульозною точністю) бабця переконала Дятла напхати в носа тополиного пуху й засипати ним собі очі. Потім бабця схопила Дятла з почервонілими від подразнення слизовими облонками й розпухлими від сліз очима і потягла його до сімейного лікаря. Отримавши лікарський висновок, вона написала листа адвокатові, де вимагала, щоб сусід негайно спиляв кляту тополю, адже та становила пряму загрозу життю літнього

1 ... 5 6 7 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні"