Читати книгу - "Мій коханий хірург, Інна Романова"

Дощ лив як із відра, я перебіжками долала відстані від будинку до метро та від метро до лікарні, і все одно промокла, як курка. 
- Оце і погодка… - зітхає Галина Федорівна. – А я тільки кріп і петрушечку на дачі висіяла, це все змиє. Ось що за ненастя? Вже три дні безпросвітно ллє. 
Так, погода не льотна, звісно, для більшості. 
Але як же гарно краплі блищать на вікні у світлі ліхтаря і спиться відмінно під шум дощу, і повітря свіже. 
Я любила дощ завжди, мені краще нехай ллє, ніж коли сонце шпарить під 40 градусів і дихати можна ледве  раз через розпечене повітря, про фізіологічний дискомфорт взагалі мовчу, ходиш вічно, наче чумна. 
- Так, дощик йде, - підтримала розмову. 
- Та який це дощик – злива! - все ще обурюється наша завідувачка. - В такі дні завжди багато аварій і у нас, відповідно, роботи. 
Як тільки вона сказала цю кодову фразу, відразу пролунала сирена і ми почули виття швидких, що мчали до нас. 
- Ну ось, я ж говорила, пішли зустрічати, - приречено сказала жінка і ми спритно вийшли з кімнати відпочинку. 
День був божевільний, десятки пацієнтів і я в цьому кругообігу крапельниць, уколів, таблеток, постійних дзвінків та заповнення медичних карток на переведення в профільні відділення. 
Під кінець зміни аж голова трохи кружляла від перевтоми. 
- Ульянова, відвези пацієнта в нейрохірургію, ми його стабілізували, завтра планується операція і можеш бути вільна, зміна сьогодні була не дай Боже, - попередив мене черговий лікар, я захопила мед карту, ліжко з пацієнтом і поплелася до ліфта. 
Пацієнт спав, йому ввели тонну ліків, зупинили кровотечу і загрози життю вже не було, а завтра витягнуть уламки кістки з рани на голові і через пару місяців людина буде здорова. 
- Доброго вечора, ваш новий пацієнт! - я зайшла у відділення і передала черговій медсестрі чоловіка разом з необхідною інформацією про нього. 
- Дякую, – дівчина забрала каталку з хворим та повезла до палати реанімації. 
Я повернулася в сторону виходу і мою увагу привернув звук, я таке чула, коли переді мною чоловік знепритомнів одного разу. 
Недовго думаючи, повністю покладаючись на інтуїцію, я відчинила двері до кабінету, де почула шум, і побачила картину - на підлозі лежав лікар Завгородній, непритомний. 
Швидко до нього підбігла, перевірила пульс, яке щастя він ритмічний, сильний, як його власник; потім дихання – присутнє, злегка ускладнене, але не критично, поклало руку на лоб – він був як розпечене вугілля, у лікаря, найімовірніше, висока температура і лихоманка. 
- Лікаре, – я легенько поплескала Романа по щоці, намагаючись привезти до тями, він навіть не ворухнувся. 
Абияк дотягла його до дивана, поклала і почала шукати аптечку, мені був потрібен нашатирний спирт. 
- Ну як ви? - нахилилася над чоловіком, з нашатирем на ватці, він злегка розплющив очі і подивився ясним поглядом, ніби й не лежав у відключці дві хвилини тому. 
- Все добре, а чому ми в такій позі? - запитав здивовано лікар, і правда, він лежить, я нависаю над ним, обличчя у нас на відстані 30 см один від одного. 
- Так ви знепритомніли, я вас притягла на диван і рятую, - посмішка торкнулася мого обличчя і відбилася в його очах. 
- Зрозумів, - лікар спробував встати, але я і хвороба йому завадили. 
- Як ви, Романе Петровичу? Що у вас болить? – як медсестра швидкої допомоги вже почала збирати анамнез хворого. 
- Нічого не болить, допоможи встати, -  бачила, що чоловік обманює, причому явно, але все ж таки допомогла йому сісти і відійшла на пристойну відстань. 
- Температуру виміряйте, будь ласка, –  простягла йому термометр з рішучим виглядом, нехай як собі хоче, а я не піду, поки не буду переконана, що він живий і сам зможе подбати про себе. 
Завгородній узяв пристрій і запхав під пахву. 
- Чесно, нічого не болить, втомився, мабуть, дякую, що допомогла, йди додому. 
- Не піду, поки не дізнаюся цифру на термометрі,- вперто промовила. 
Він для мене дуже важливий, я обов'язково йому допоможу! 
Лікар хмикнув і простягнув мені термометр - 39,3! 
- Вас треба госпіталізувати, лікарю. 
- І не подумаю, - заперечив він мені. 
- Не мені Вам пояснювати ризики такої високої температури, правда ж? Може, Ви думаєте, що безсмертний? - я назад його укладала на диван, прикидуючи як мені з ним домовлятися про госпіталізацію. 
- Все я знаю і розумію, маю деяке відношення до медицини, - жартує жартівник. - Йди додому…, Насте, правильно? - я з подивом кивнула, він пам'ятає як мене звати! 
- І не подумаю, вам потрібна допомога! - моя впертість і його блідий, втомлений вигляд не давали мені покинути лікаря. 
- Добре, - він відкинувся на подушку дивана, заплющуючи очі. - Постав мені крапельницю, щоб збити жар, в палату не піду! - попередили мене. 
- Я миттю, нікуди не йдіть, - теж пожартувала і побігла за необхідним. 
Принесла цілий арсенал, вломившись у запаси відділення нейрохірургії, нехай діляться, це для їхнього найкращого хірурга, між іншим. 
І знову на посту нікого, до речі, де вони тут лазять постійно, ці медсестри, нас би Галина Федорівна вже прибила б за подібне. 
Коли повернулася, то Завгородній вже спав. 
Я акуратно поставила крапельницю, трохи розстебнула йому халат і сорочку та сіла на крісло навпроти. 
Через годину змінила крапельницю, поставивши банальний фізрозчин з реосорбілактом, відновлю електролітичний баланс, потім глюкозою заправлю тіло лікаря і нарешті зможу трохи поспати. 
О третій ночі я закінчила капати Романа, перевірила температуру - вона спала до 37 і з почуттям виконаного обов'язку заснула. 

Роман Завгородній 
Вчора потрапив під дощ і промок до нитки, ще й промерз, поки біг, і як наслідок моєї безтурботності, сьогодні почував себе огидно. 
Наковтавшись парацетамолу та аскорбінової кислоти, прожив зміну, добре, що операцій на сьогодні не було заплановано, а то це дуже ризиковано, все ж таки я хворий і можу заразити пацієнта. 
Під кінець зміни різко піднялася температура, тіло, мабуть, терпіло до останнього, щоб після закінчення роботи просто вирубитися. 
Розплющивши очі зіткнувся з неймовірними блакитними очима, вони ніби проникали в саму душу і так пронизливо дивилися, мені навіть стало трохи ніяково, дівчина явно переживала за мене. 
Обмінявшись репліками, я зрозумів, що медсестра мене знайшла непритомного і привела до тями, це ще один їй плюсик. А далі я знову вирубився. 
Друге моє пробудження було о 4 ранку. 
Настя мирно сопіла, спершись на стіл. На цьому ж столі була записка з переліком введених мені препаратів, я з подякою подивився на неї - розумна дівчинка. 
Деякий час просто дивився на те, як вона спить - смішно і трохи мило, кирпатий з ластовинням ніс морщився, вона посміхалася уві сні, я взагалі дуже часто бачу її посмішку, така собі добра і позитивна дівчинка Настя. 
- Ой, Ви прокинулися! - вигукнула вона і відразу ж подала мені термометр, я покірно взяв, і правда, треба перевірити температуру тіла, а ще, мені була приємна її турбота...  
Не знаю чому, в основному, я нікого не підпускаю до себе, їй же вдається мене обеззброїти своєю добротою і самовіддачею. 
- 38,5 – констатувала дівчина, встаючи остаточно, щоб у черговий раз зробити мені крапельницю. – Зараз зіб'ємо температуру, зачекайте трохи. Але ж треба лікувати причину, Ви ж розумієте, що у Вас болить? Нам треба цільовий препарат вводити, а не прибирати симптоми, - вона діловито колола мені вену, підключаючи систему, а я мовчав, розслаблено і трохи ліниво, дуже пощастило, що знайшла мене саме вона.