Читати книгу - "Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт"

— Чи відомо вам, отче, що кілька років тому мене звинувачували у вбивствах чоловіків?

— Мені це відомо, сестро.

— Обвинувачування стверджувало, буцімто я отруїла трьох своїх чоловіків і позбулася четвертого, що нібито був мені за коханця...

— Так, я знаю про ваш хресний шлях. Знаю також, що земне правосуддя вас виправдало.

— Тоді вам має бути зрозумілим, чому відтоді я зневажаю правосуддя людей.

— Щось я не вловлюю...

— Я боюся лише правосуддя Божого.

— І маєте рацію, сестро.

— Бо якщо для людей я нині невинувата, то перед Господом я стою, вкрита гріхами.

— Звісна річ. Як і всі ми.

— Авжеж, але не настільки...

Вона нахилилася до решітки і прошепотіла:

— Я їх убила.

— Кого?

— Своїх чоловіків.

— Господи милостивий!

— А ще свого коханця, Руді.

— Бідолашна душа...

І вона із похмурою радістю додала:

— А ще його коханку Ольгу, оту росіянку! Будете сміятися, та в цьому мене не звинувачували, адже її зникнення ніхто не помітив. Нікому не бракувало цієї гадюки!

— Ісусе Христе, спаси і помилуй!

Юний священик поклав на себе хрест радше забобонний, аніж духовний: вислуховуючи сповідь про злочини Марі, він відчував, як його охопив страх.

А Марі Морестьє смакувала те враження, яке справила на юнака. О, він миттю забув про Іветту! На перше місце відразу вийшла вона, Марі!

Того дня Марі оповіла Ґабріелеві про своє найдавніше вбивство. Щоб не надто шокувати священика, аби не збридитися йому, перше отруєння вона подала як благодіяння: її бідолашний чоловік так страждав, що вона діяла радше як сестра милосердя, аніж як убивця; якщо вірити Марі, вона не вбила свого Рауля, а приспала, удавшись до евтаназії.

Переляканий юний священик, пополотнівши і подумки засуджуючи, мусив слухати Морестьє.

Він залишив Марі, не зронивши ні слова, лише перехрестивши її.

Наступного дня під час ранкової служби по темних колах під очима вона зрозуміла, що абат мало або погано спав.

По обіді, увійшовши по сповідальні, він зізнався Марі, що всю ніч не міг склепити повік.

Ця звістка її потішила: отже, вона заволоділа ним, він крутився під ковдрою, згадуючи про неї! Оскільки з Марі відбувалось те саме, то можна було сказати, що вони провели ніч разом!

Того дня вона продовжила розповідь про своє перше вбивство — вбивство Рауля — й інстинктивно, далебі сама й не второпавши, чому, повела оповідь геть іншим тоном, похмурішим, реалістичнішим, наполягаючи на своїй відразі до старця, на ненависті до пестощів, до яких він силував Марі. Змальовуючи себе як юну жертву хтивого дідугана, вона мимоволі виказувала злостивість, дріб’язковість і схильність до криміналу; Марі детально описувала довгий процес отруєння миш’яком — цілих дев’ять місяців, поки доза не стала фатальною і водночас непомітною; не приховала вона ні відчуття полегшення, коли він помирав, ні вправно зіграної на похороні ролі безутішної удовиці, ні своїх радощів, коли одержала кошти й будинок і спекалася боргів.

Щодня Марі приходила до церкви і виставляла панотцеві напоказ усі свої злочини. Щоночі юнак, приголомшений почутими страхіттями, втрачав кілька годин безцінного сну.

Марі, розповідаючи свої історії, тішилася, що нарешті могла повідати комусь спогади, а особливо — їхні причини, про які ніхто не здогадувався. Бо якщо убивства було скоєно і подітися від того нікуди, то причини змінювалися ледь не щодня. Котра з них була ліпшою? Та, яку Марі вигадала у вівторок? Чи у середу, п’ятницю або ж суботу? Зрештою, важили всі. Марі насолоджувалася нюансами. Роками вона мусила притримуватися версії «невинувата», тож тепер викладення версії «винувата» давало їй змогу зануритись у найменші дрібниці своєї непростої поведінки, у найнепомітніші відтінки своїх темних мотивів; Марі раювала, відтворюючи себе у такому багатстві нюансів, такій глибині і розмаїтті... Вона отримала додатковий важіль: тепер вона не лише вирішувала, кому з людей жити, кому помирати, — тепер вона могла судити власні вчинки, докопуючись до мотивів, трактуючи їх, вивчаючи знову і знову, порушуючи всі можливі кліше, перетворюючись, зрештою, на справ­жнісіньку романістку.

Марі справді заволоділа юним кюре. Він втратив сон. Не в змозі цікавитися чимось іншим, він з нетерпінням чекав — хоч і боявся — зустрічей у сповідальні. Свіжість абата хиріла. Марі ніби затягувала його у свій світ, свій вік, свою втому, свою потворність... Звісно, сама вона цього не помічала, він здавався їй таким, як і раніше.

Найпікантнішими для панотця й грішниці стали хвилини, коли Морестьє розповідала про свого коханця, серфера Руді — єдине її плотське захоплення, навіть для неї самої несподівано сильне, адже до того часу Марі було цілком байдуже до сексу. Зненацька заскочена невідчепними думками про молодика, вона спершу вирішила, що це кохання, і вже згодом збагнула, що до вподоби їй радше його пестощі, відчуття його тіла на своєму, лоскітливе біляве волосся на його м’язах, його аромат. Руді було притаманне щось невловиме, що тривожило, утримувало, лоскотало; навколо себе він умів створити атмосферу чуттєвості — коли Руді був поруч, вона заполоняла все, та миттю зникала разом із ним. Від того, що доводилося розповідати Ґабріелеві про чоловіка, якого вона так нестямно бажала, Марі аж трясло, мов у лихоманці, в якій минуле проникало в теперішнє. Зі сповідальні вона виходила, знесилена прагненням вп’ястися у вуста юнака, зірвати з нього сутану і ретельно дослідити своїми пальцями кожен міліметр його шкіри. Їй уже важко було стримувати свою пристрасть до Ґабріеля.

Що більше квітнула весна, то задушливішим ставав тет-а-тет у тісній сповідальні. Він і вона розходилися зазвичай знесилені, зблідлі, та щоразу знаходили сили для нових зустрічей.

Вона з дитячою радістю шокувала юного Ґабріеля: вони ніби були у ліжку, і Марі розохочувала коханця, розкриваючи незвичні, ризиковані, заборонені чуттєві таї́ни. Скажімо, вона навмисне налягала на жорстокості, з якою топила свого коханця: це був порив! Варто сказати, що Руді того вечора випив стільки, що не мав ані сили, ані проворності, щоб опиратися Марі у ванній. Вона перебільшувала спокій, з яким прибирала сліди свого злочину; із задоволенням оповідала, як вони з сестрою Бланш загортали у килим труп, клали його до вкраденої автівки, гнали за сімсот кілометрів і вночі десь у Бретані шукали човен; обклавши мерця камінням, вони кинули його до чорної води; додому повернулися на світанні; ретельно вичистили авто; потім із ключами лишили його на паркінгу, часто відвідуваному шахраями. Усе це відбувалось далеко від Сен-Сорлена, у Біарріці, де завдяки спадщині