Читати книгу - "Концерт пам’яті янгола, Ерік-Емманюель Шмітт"

«Підведіться», «Співаймо разом», «Помолимося», — вона корилася чоловікові, а не літургії. Марі побожно ковтала його слова. О, як це різнилося від її поведінки раніше, коли під час проповідей вона вивчала напам’ять усі імена, прізвища й дати, вирізьблені на мармурових табличках, присвячених видатним покійним членам комуни! Завдяки Ґабріелеві перед Марі постали сила і вишуканість Євангелій, адже він переповідав Святе Письмо у свій дивний спосіб, а вона бачила юного абата у ролі Ісуса: прекрасним, вразливим, знесиленим любов’ю до всіх людей — і чоловіків, і жінок. Часто вона уявляла себе Марією Магдалиною і, відчуваючи безмежну ніжність до Ісуса-Ґабріеля, бачила, як годує його, як обмиває йому ноги, а потім витирає їх своїм розпущеним волоссям. І священні писання набували сенсу, вбираючись у плоть.

По неділях Марі було неприємно спостерігати, як збираються люди, які зазвичай не відвідували церкви. І якось уранці, залишившись зі священиком наодинці, вона відчула потребу виказати їхню негідність.

— Знаєте, отче, Дюбрейлі, Морени, Депрері й Ізідори раніше на месу й носа не потикали!

— То й добре! Ніколи не пізно почати. Пам’ятаєте притчу про виноградарів[1]?

— Мене завжди цікавило, чи спадало Ісусові на думку, що подумають перші з найнятих, коли довідаються про ті щедроти, якими він осипав останніх.

— Звісно, він зважав на це: Ісус добре знав, що віруючі, які прийшли першими, матимуть достатньо часу, щоби виплекати добро у собі.

Марі Морестьє не зрозуміла, що йшлося про неї і що так панотець закликав її до більшої стриманості, тож скиміла далі:

— Отож... Усі ці туристи сходяться на месу, аби добре роздивитись «новинку», вас. «Нова мітла по-новому мете», — як казала моя бабуся.

— Сестро, якщо вони справді приходять лише з цікавості, то мій обов’язок — затримати їх тут якомога довше. Сподіваюся, це мені вдасться.

Вона з подивом зиркнула на священика: він здавався таким палким і сповненим доброти; вона не помічала його скепсису. Почервонівши, Морестьє подумки вилаяла себе за песимізм і щиро зазначила:

— Вам усе вдасться, отче! Не маю жодного сумніву, що ви перетворите їх на вірних парафіян.

Насправді ж найдужче вона прагнула потурання собі; Марі Морестьє терпіла піклування панотця іншими прихожанами, його тривалі бесіди з ними і навіть дива, які він чинив, лише якщо Ґабріель приділяв їй, Морестьє, особливу увагу! Та їй навіть на думку не спало б назвати ці складні почуття таким простим словом — ревнощі.

Не дивно, що появу Іветти в церкві вона сприйняла з підозрою.

Іветта була втіленням стегон. Якщо існують жінки, у яких спочатку зауважують очі, вуста чи гарненьке обличчя, то Іветта насамперед відзначалася парою опуклостей. Коли Іветта весело щебетала, ви марно намагалися зосередитися на рисах її обличчя — щойно виникала можливість розслабитися, погляд прикипав до її опуклостей. Дві теплі, ніби налиті молоком м’ясисті колони з м’якенькою шкірою — миттю виникало бажання торкнутися їх, власноруч перевірити на тендітність. Як би не вбиралась Іветта, у ній переважали стегна; коли вона надягала коротеньку сукню, то здавалося, що ту обрізали навмисне, аби всім продемонструвати опуклості; спідниці вкорочувались, аби показати стегна; шорти злітали вгору аж до початку опуклостей; і навіть штани перетворювалися всього лише на тісне вмістилище стегон. Марі була переконана, що сутність Іветти зводилася до двох опуклостей, тож, звертаючись до неї, ніколи не зверталася до верхньої частини її тіла.

До цього, щоправда, треба додати, що Іветта була знаною в містечку повією. Підпрацьовувала цим час від часу. Коли не виходило звести кінці з кінцями наприкінці місяця (а траплялося це щомісяця), Іветта, яка мала годувати шістьох дітлахів, продавала своє тіло чоловікам. Саме це, до речі, було її найбільшою проблемою: усі, окрім неї, вважали її за повію. І всі (окрім неї самої) приймали це — бо, зрештою, як казала бабця Марі Морестьє, у кожному містечку має бути своя повія. Та коли Іветта чула насмішки й відчувала на собі хтиві погляди, вона страждала, ображено кривилась, вбиралась у шати враженої невинності, до останнього ґудзика застібаючи на собі костюм жертви, і несла його гордо, немов медаль.

Марі вважала Іветту кумедною, та коли ця пара опуклостей походжала довкола священика, Морестьє відчувала тривогу.

— Ах ти ж свиня!

Марі було нестерпно бачити, як юний абат усміхався Іветті так само, як і решті парафіян, як він потискав їй руку й уважно її вислуховував.

— От горопашне! Він такий цнотливий, що й не підозрює про її підступну гру! І все ж він чоловік. Зрештою вона візьме своє...

Марі не мала жодного сумніву: Іветта намірялася переспати з абатом.

Коли одного дня, міняючи квіти на вівтарі, Марі побачила, як Іветта з гуркотом вийшла зі сповідальні, несучи свої пишні майже оголені стегна, з набряклими від сліз повіками й розпашілим обличчям вдоволеної жінки, вона вирішила, що сталось найгірше. Марі хотіла кинутися на неї, дати їй ляпас, тож ледве стрималася. На щастя, тієї миті вийшов і абат Ґабріель. Він був такий спокійний, чистий, невинний. Тож Марі дозволила збентеженій жінці залишити церкву, грюкнувши брамою, і повернулася до вази із зів’ялим букетом.

«Абат відштовхнув її, — міркувала Марі, — тому пара опуклостей така розлючена».

І сердечко Марі мирно тенькало, поки вона міняла зів’ялі лілеї на щойно зрізані у власному садку.

Абат із сумним виразом прямував у її бік. Марі зазирнула йому в обличчя. Він, заскочений у мить бентеги, відвернувся від неї.

Марі вирішила скористатися його хвилюванням:

— Гарненька вона, еге ж?

Здивований священик пробелькотів щось невиразне. Та Марі не здавалася:

— Як? Вам вона не здається гарненькою?

— Я не оцінюю своїх парафіян із цього боку.

Він сказав це твердо. Щирість абата заспокоїла Марі, однак настрій було зіпсовано остаточно — достоту суп, що продовжує кипіти навіть коли вимкнули вогонь під казанком.

— Отче, гадаю, вам відомо, хто така ця Іветта?

— Що ви хочете цим сказати?

— Це тутешня проститутка. Сподіваюся, вона від вас цього не приховала?

— Вона від мене нічого не приховала. Так, вона справді велика грішниця. Чому, скажіть на милість, я приділив їй стільки часу?

— Вас захопили її гріхи?

— Зовсім ні. Хіба я тут не для того, щоби лікувати стражденні душі? До речі, це досить дивно: темним душам доводиться віддавати сили значно більше, ніж світлим.

Від цих слів Марі мало не знепритомніла. Он як?! То абат Ґабріель більше присвячує себе лікуванню пороків, аніж плеканню чеснот? І чому вона раніше про це не подумала!

— Отче, приймете в мене сповідь?

І вони увійшли