Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

Докія і Ва­силь Чоп'як ви­да­ва­ли заміж свою одніську ди­ти­ну, доньку свою Па­ра­син­ку, за То­до­ри­ку, си­на Онуфрія Жем­чу­ка, і йшли враз із донькою й на­ре­че­ним, з батька­ми, на­наш­ка­ми [14] і друж­ба­ми до па­на, щоб про­си­ти йо­го на весілля. Завт­ра мав відбу­ти­ся шлюб, а по­завт­ра - весілля. Нес­ли ко­лачі, ку­ри й ширінки [15] в да­ру­нок, як то­го ви­ма­гав давній зви­чай. Ішли з му­зи­кою, аби заг­ра­ти па­нові й по­гу­ля­ти в йо­го чеснім домі, аби пот­рак­ту­ва­ти йо­го і йо­го че­лядь доб­рою горівкою, прип­рав­ле­ною ме­дом і корінням. Врешті, зібра­ли­ся всі он тут у яс­них по­ко­ях, і під час ко­ли ста­рий Пет­ро про­мов­ляв до па­на,- він усе лю­бив про­во­ди­ти,- раз по раз низько, з по­ша­ною кла­ня­ючи­ся, сто­яли інші з шап­ка­ми в ру­ках, го­лос­но пе­решіпту­ючись або розг­ля­да­ючись ціка­во по хаті. Ста­рий Пет­ро го­во­рив щи­ро. Йо­му май­же го­лос відби­ра­ло - він по­над усе лю­бив Па­ра­син­ку,- а Ва­силь, батько, вже ли­ше кліпав мовч­ки очи­ма. Не міг уже зро­би­ти нині нічо­го по­ряд­но­го, то­му й пе­реб­рав Пет­ро всякі важніші по­чи­ни ґазди сього дня на се­бе… Са­ма мо­ло­да вик­ли­ку­ва­ла співчут­тя. Нез­ви­чай­но по­лох­ли­ва, несміли­ва й пов­на ди­ти­ня­чо­го за­со­ром­лен­ня, по­ба­чи­ла се­бе на­раз при­чи­ною й осе­ред­ком - го­лов­ною осо­бою всього ру­ху; на неї гляділи те­пер пан і пані, пан­на й усе ок­ру­жен­ня; во­на му­си­ла на всі за­пи­ти відповіда­ти, їй ніяк бу­ло пря­та­ти­ся за ма­мині плечі або, що­най­мен­ше, зас­ло­ни­ти хоч ру­ка­вом ли­це.

Вона сто­яла бліда й гляділа напіввист­ра­ше­но, напівглуп­ку­ва­то і ли­ше з на­ту­гою ви­до­бу­ва­ла сло­ва до відповіді, ко­ли до неї звер­тав­ся хто з яким-не­будь сло­вом. Ма­ла на собі шов­ко­ву ріклю, [16] дов­гий, но­вий, ба­га­то ви­ши­тий ко­жух із зви­са­ючи­ми ку­та­са­ми. [17] На шиї ба­га­те на­мис­то, срібні ве­ликі мо­не­ти, а на го­лові вінок із чер­во­них і білих рож. Во­лос­ся бу­ло в неї роз­пу­ще­не, і з-під вінка роз­си­па­ло­ся по во­лос­сю ба­га­то до вінка прив'яза­них зо­ло­тих дов­гих ни­ток, що зас­ту­па­ли місце сер­пан­ка. Мо­ло­дий, одяг­не­ний та­кож у но­вий ко­жух і сер­дак, сто­яв он тут не­по­рад­но й обер­тав­ся все цілим тілом до кож­но­го, хто го­во­рив до нього, а на­ос­тан­ку за­хо­вав­ся не­замітно за кількох стар­ших лю­дей.

Всі ба­чи­ли, що па­ра не бу­ла дібра­на й гар­на, що ди­ти­на мо­ло­да не по­чу­ва­ла до сво­го суд­же­но­го ні іскор­ки прив'язан­ня, що бу­ла німим оруд­дям іншої волі,- од­нак горівка з ме­дом, що кру­жа­ла раз по раз із рук до рук, за­тер­ла всякі роз­ма­хи до глиб­шо­го розмірку­ван­ня, зм'якши­ла сер­ця, наст­роїла всіх доб­ро­тою, і якесь за­гальне за­до­во­лен­ня про­би­ва­ло­ся на всіх ли­цях та розв'язу­ва­ло не­смі­ливі язи­ки…

Пан і пані прий­ня­ли зап­ро­си­ни на весілля, поб­ла­гос­ло­ви­ли мо­ло­дих,- і вся весільна ком­панія відійшла до пан­ської кухні, де завівся шум­ний та­нець.

Уся штивність і замішан­ня, вся несміливість, що все-та­ки не по­ки­да­ла гос­тей в освітле­них по­ко­ях, зник­ла на­раз, і за­па­ну­вав інший настрій. Усі за­го­во­ри­ли тут на­раз го­лос­но й жи­во: дех­то за­тя­гав співу­чим го­ло­сом, зовсім не стісня­ючись, а гу­лящі [18] ту­па­ли так сильно но­га­ми, що самі не ро­зуміли сво­го сло­ва. Між усім тим про­би­вав­ся то­ненький жалібний го­лос од­ної скрип­ки і гар­монійні акор­ди ци­гансько­го цим­ба­ла. То­ненький го­лос про­ди­рав­ся на­си­лу крізь гру­бий гамір го­лосів, тупіт і шо­ло­пан­ня ніг, літав раз роз­пуч­ли­ви­ми, раз ве­се­ли­ми варіаціями між весільною ком­панією і все не­на­че на­вер­тав її до се­бе.

За яких кілька­над­цять хвиль пішла во­на за ним май­же без­тям­ки, і з гро­мад­ки ще не­дав­но по­важ­них лю­дей зчи­нив­ся прав­ди­вий ви­хор. Ви­сокі, мус­ку­лярні пос­таті з об­горіли­ми ли­ця­ми, з ру­ка­ми, мов залізни­ми, уви­ха­ли­ся вих­ром із жінка­ми й дівча­та­ми.

Марні й жур­ливі ли­ця жіночі розсіяли­ся ди­ким ра­діс­ним зво­ру­шен­ням, а дівча­та мовч­ки кло­ни­ли го­ло­ви на грудь муж­чин.

- Грай, му­зи­ко, грай! - кли­кав від ча­су до ча­су Пет­ро на му­зи­кантів, що ні скор­ше, ні повільніше пе­ре­би­ра­ли по стру­нах сми­ком і дро­ти­ком і гляділи май­же в тупій за­дум­чи­вості на ви­хор, вик­ли­ка­ний зву­ка­ми.- Грай, най гу­ляю! Най раз по­гу­ляю! В ме­не од­на сестрінка! - кли­кав, а від­так обвів ве­ли­ку, яс­ну світли­цю грімким го­ло­сом, мов зар­жавілою срібною стяж­кою, що аж світло зад­ри­жа­ло… Ша­ле­ний жаль об­хо­пив йо­го. Ли­ше він був сам-один і не мав па­ри, не мав ніко­ли жінки, ані ди­ти­ни. Він один сам… сам, як сто­яв он тут те­пер. Знов оббіг го­лос кру­гом світли­цю і роз­бив­ся о стіни в ша­леній роз­пуці.- Най раз по­гу­ляю!…

Його ви­со­ка гор­да пос­тать пе­ре­ви­ща­ла всіх, мов дуб, а на йо­го те­пер яс­но освітленім лиці з узад за­че­са­ним дов­гим во­лос­сям, що спа­да­ло на плечі, із вузьким білим чо­лом, відби­вав­ся цілий настрій йо­го душі. Не­са­мо­ви­та відва­га нез­ви­чай­ної хвилі і жаль.

Анна, панська най­мич­ка, робітни­ця в по­ко­ях, мар­на й не­на­че брон­зо­ва ста­туя, сто­яла скром­но в однім куті світлиці не­да­ле­ко світла й ди­ви­ла­ся ве­ли­ки­ми, зво­ру­ше­ни­ми, німим го­рем пе­ре­пов­не­ни­ми очи­ма не­ру­хо­мо на од­ну па­ру.

Молода гу­ля­ла [19] з друж­бою Ми­хай­лом і замк­ну­ла очі.

Чому?… Чо­му?… Хто за­ми­кає очі, ко­ли має йо­го пе­ред со­бою?

Здавленим відди­хом ди­ви­ла­ся Ан­на на нього. Ви­ри­нав то тут, то там… то знов там… Йо­го го­ло­ва яс­на й ми­гає їй в очах… Так чис­те зо­ло­то ми­гає… Під гор­ло їй підсту­пи­ло щось і зда­ви­ло її. Во­на нічо­го не має спільно­го з тим вих­ром, що шаліє он тут пе­ред нею і по­ри­ває з со­бою. Во­на бідна най­мич­ка. Го­лос скрип­ки відби­вається гост­рим зой­ком в її смутній душі. Хіба би їй ли­ше пла­ка­ти. І пла­ка­ла су­хи­ми очи­ма…

Німий біль товк­ся в її гру­дях, а цим­ба­ли й скрип­ка впи­ва­ли­ся чим­раз глиб­ше і глиб­ше в її смут­ну ду­шу. Її лед­ве що сьогодні хто й замічає…

- Анно, гу­ляй! - вда­рив її на­раз грімкий го­лос Пет­ра по душі.- Чо­го ти ста­ла, як з ка­ме­ня, та й стоїш? - І, ста­нув­ши пе­ред нею, пірвав її за ру­ку й по­тяг за со­бою у ви­хор.

Не усміхну­ла­ся. Пішла, як до бою.

Голос скрип­ки, жалібний, розд­раз­не­ний, ки­нув­ся в нес­тямі, а потім не­на­че навіки злу­чив їх з со­бою…

І ще двоє лю­дей не поділя­ло сьогодні ра­дості при­сутніх. Се бу­ла Докія, яка з жа­лю, що донька по­ки­да­ла так вчас­но її ха­ту, ста­ла на лиці не­на­че зем­ля, і батько друж­би Ми­хай­ла, ста­рий Івоніка Фе­дор­чук. Обоє сиділи в однім куті на лаві й су­му­ва­ли. Докія нес­ка­зан­но терпіла від свідо­мості, що «си­ротіє»; а по-дру­ге, во­на доб­ре ба­чи­ла, що її бу­ду­чий зять не був ані гар­ний, ані вид­ний хло­пець, і що Па­ра­син­ка