Читати книгу - "Semper tiro, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Зійшлись на злочин. Ну, чи пустить плазом
Бог місце те, що зробиться в крутім
Моменті? Хвилька їх проймає жахом,
Ще хвилька - й злочин піде своїм шляхом.
«Панове,- мовить повідник, суворий
Високий пан з подзюбаним лицем,-
Вам звісні пан Євгеній, пан Григорій,
Що тут стають на себе одинцем;
Не наша річ входи́ти в суть історій,
Що завели їх на сей шлях правцем,
Мотиви - їх річ; наше діло в нормі,
Щоб все в порядку сталось і по формі.
Умови вже усталені. Панове
Супірники, чи хто жадає змін?
Ніхто не хоче. Чи вже все готове?
Дистанс відмірять! Лікарю! Де ж він?
Струмент в порядку? Ось оружжя нове?
Набить при всіх. Панове, мій поклін!
На місце! Чи обом однако ясно?
Команда: три! - і вистріл рівночасно».
Здавалося, весь ліс в сей мент фатальний
З тривоги дух у со́бі притаїв.
А потім «три»! - і ляскіт моментальний,
Мов згірдно плюнув демон сих гаїв.
І ледве тихий відгомін печальний
Поповз і, не добігши до країв
Старого лісу, десь заглух в деберці,
Як глухне спомин у зрадливім серці.
Оба супірники ще мент стояли,
Простягши праві руки наперед;
Та ось Євгеній став немов зів’ялий,
З руки нечутно випав пістолет;
Під ним коліна враз задилькотали,
Вид вгору, мов слідив пташиний лет,
За груди лівою рукою ухватився
І важко враз додолу покотився.
Всі ахнули. Григорій, наче свічка,
Стояв недвижно. Лікар ось підбіг
До вбитого… «Небіжчик. Наче річка,
Кров з рани грає… Ох, якби ж я міг
Спинити!…» - «Пощо? Живо вовча тічка
З ним зробить лад. Благий йому нічліг!
Ходім, панове! Бог по правді судить.
Хто в пітьмі ходить, той в пустині блудить».
Отак Григорій різко та студено
Сказав і перший до двірця подавсь.
«Що! - скрикнув лікар.- Але ж се страшенно!
Він ще живий! Щоб так отут лишавсь!..
Панове, стійте! Спиню кров… Візьмемо
На руки… Житиме!» - «Е, ти б стидавсь
Таке балакать,- буркнув хтось із купи,-
Чи гробарі ми, щоб носити трупи?»
«Покинь його! Нехай собі здихає!» -
Сказав другий.- «Ходи, на поїзд час!»
«Панове! - лікар в розпачі гукає.-
Се ж варварство! Се підлість! Я на вас
У суд подам!» Та годі! Вже втихає
Стук кроків їх. До вбитого ще раз
Нещасний кинувся і кров спиняє,
Той дише ще, та видно, що конає.
Прокинувсь, застогнав… Відкривши очі,
Пізнав старого. «А, се ти? Де ж ті?»
Мовчить старий. «Покинули! До ночі
Вже близько… Добре. Легше в темноті…
Спіши за ними! Слухай! Все жіночі
Комедії! Ми слуги глупоті…
Скажи Григорію: його безцінна перла
Від нього втікла, а від мене вмерла.
Ні, я не вбив… Любив, мов божевільний…
Сама… сама… зневірившись у мні…
Хтів з нею вмерти… відіпхнула спільний
Кінець… сама собі лягла в труні.
Отак і я тепер поляжу… вільний…
Без пам’яті… Не згадуй!.. Мов у сні…
Життя глитає… evviva!.. мій друже!»
Замовк… ще застогнав… шепнув: «Байдуже».
Мов тінь тремтяча, лікар щез в тій хвилі,
Спішив щодуху, сльози утирав;
Вже третій раз до поїзда дзвонили,
Коли він до вагона причвалав -
Не від двірця… панове отворили
Затильні дверці… Він без духу впав
На лавку; шепотав, мов непритомний:
«Се злочин! Злочин підлий і огромний!»
Ось поїзд дрогнув. Свиснула машина
Розлучним свистом, аж заскиглив ліс.
Від сонця кров’ю блискотіла шина,
На скруті дико вило з-під коліс;
Край шляху стрепенулася вільшина,
Щось, мов стогнання, вітер з гаю ніс.
В яру десь вовк завив, жовна осику струже,
Ніч хилиться над ліс і шепотить: «Байдуже».
ДРУГА ПСНЯ
Лісничий Валько вітер вухом ловить,
Мов хорт на воздух розширяє ніс,
До побережника Остапа мовить:
«Знов чорт якогось нам стрільця надніс!
Чув вистріл? Певно, цапа хтось готовить!
Мов у свою комору, ходить в ліс…
То кара божа з тою злодійнею!
Гей, навперейми! Чей, стрінемся з нею!»
Оба шульнули різними стежками,
За яром щоб на поляні зійтись;
Вже лісокрадів стежили думками,
Остап рушницю під полою тис,
А Валько в сумерках поміж хащами
Поперек яру дерся, наче лис,
Надслухував, чи гілка де не хрусне,
Чи з-поза пня де лісокрад не шусне.
І кляв: «Бодай же гир вам загирився!
Драбня погана! Хоч з ума зійди!
Колись в лісах я з москалями бився
І не зазнав такої ще біди,
Як в сьому лісі, щоб він провалився!
Ні вдень, ні вніч спокою тут не жди.
Хоч бий, карай, стріляй їх, аж обридло,
Прокляте хлопство преться в ліс, як бидло.
Дрова рубають, день і ніч полюють,
Слопи на звіра ставлять та сильця,
Із своїм скотом по зрубах воюють,
Підстережуть і готура, й зайця -
І день і ніч лиш мов про те міркують
Мені робити псоти без кінця.
А бий вас грім! Не дам драбам пощади!
Стрілятиму, бо не стає вже ради!»
Ось поляна, де вистріл чувсь. Ні духу!
Пасеться в травах тонконогий цап;
Став Валько під смерічкою та й слуха,
Втім з поляни́ хильцем іде Остап
І шепче: «Тут була якась псяюха!
Трава столочена! Знать, мали храп
На цапа, та хибили або, може…»
Та тут урвав і зойкнув: «О, мій боже!»
В противнім боці поляни, під в’язом
Щось захарчало, наче з-під землі,
І довгий стогін постелився плазом
По
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Semper tiro, Франко І. Я.», після закриття браузера.