Читати книгу - "Semper tiro, Франко І. Я."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І що нам страх, присяги, клятви, вірність?
Все пута лиш, щоб нерв життя зв’язать.
Чхать на авторитет! Плювати на покірність!
В ярмі конвенцій хай осли біжать!
Наш клич - свобода! Наш закон - баніта.
І шлях наш простий… Evviva la vita!»
Дифірамбічний тон сей перебив
Старенький лікар, що ввійшов з другого
Купе; турботно в пальцях теребив
Свою хустину, й коло молодого
Оратора спинивсь і, мов згубив
Щось дороге, так видививсь на нього,
А потім, голову схиливши низько,
Промовив: «Пане, стація вже близько!»
Панич
(байдужно)
То добре, вийдем.
Лікар
Слухайте, Євгеній!
Востаннє слухайте ще моїх рад!
Євгеній
Що ж, радьте! Ви ж до рад правдивий геній!
Лікар
Не враг я вам, йому не адвокат,
Чужий для вас… та справі тій злиденній
Я б інший вихід відшукати рад.
На плач його глядіть - він там в купе ридає -
Й на ваші співи - ні, мені аж серце крає.
Невже ж вам все людськеє так байдуже
І люта скорб смішить вас, не болить?
Ще раз прошу вас: схаменіться, друже!
Ще можна вбійчий той огонь залить.
Признайте: ви ж тут винуваті дуже,
І ваше діло рану ту зцілить.
Євгеній
Га-га! Від ран вже ви у нас цілитель!
Що ж хоче ворог мій і повелитель?
Лікар
(з докором)
Ну, ворог! І не стид вам се казати?
Євгеній
Я визваний.
Лікар
Інакше ж він не міг,
Йому ж ви жінку вивабили з хати
І честь його ви подали на сміх.
Євгеній
Ге-ге, до єзуїтів се, брехати!
Девоток сим лякать: «О боже, гріх!»
В нас новий час і новії закони,
І вищі ми над тії забобони!
Лікар
Мій друже, ні, не в тім ще саме діло,
Він благородний… він її любив
І досі любить… Що там прогуділо,
О віщо він життя своє розбив -
Готов забуть, якби лиш не боліло
Одно… коб ти одну йому зробив,
Одніську ласку! Любий! Я міркую,
Що зробиш ласку сю йому…
Євгеній
Якую?
Лікар
Ти ж кинув там її…
Євгеній
Де слід було.
Лікар
Ти ж визискав її…
Євгеній
Овва, питання!
Лікар
Скажи одно: що там між вас зайшло?
Євгеній
Простіська річ: по любощах розстання.
Лікар
А до розстання що вас довело?
Євгеній
То так: був сумерк, надійшло світання,
А як се сталось, то вже тайна ночі;
Прийшла пора, і нам розкрились очі.
Лікар
Не хват я до метафор, алегорій,
Та вже як хочеш, а скажи ще те:
Бажає конче знати, пан Григорій,
Де ти розстався з нею.
Євгеній
Се пусте.
Лікар
Покинув в соромі, в нужді та в горі?
Євгеній
О, ні! Як спіла вишня не росте,
Так і вона ніщо більш не бажає,
Бо має те, чим жизнь нагороджає.
Лікар
Говориш ти загадками крутими!
Та де ж вона? Де ж нам її знайти?
Євгеній
А ти говориш наче до дитини.
А де вона, я знаю так, як ти.
Лікар
Євгеній, годі ж жартами пустими
Збувать сю річ. Вже близько до мети.
Скажи всю правду! Де вона, мій друже?
Він все готов простить!
Євгеній
Мені байдуже.
І він веселу пісню засвистав.
Байдужно відвертались секунданти.
Ось поїзд свиснув, загудів і став.
«Готові ви, панове? Ну, avanti! 5
Так, щоб ніхто уваги не звертав
На себе тут. А зараз при шлябанті
Стежина в ліс. За мною! А за двадцять
Минут вже будемо назад вертаться».
Отак командував один з дружини.
Тут із сусіднього купе явивсь
Григорій, глипнув, мов лякався днини;
Ще не старий, а виблід, похиливсь.
«Стоїть тут довго поїзд?» - «Півгодини».-
«Пора!» - І мовчки весь гурток пустивсь
З купе. Роївсь народом весь дворець
І клекотів, мов з кип’ятком горнець.
Робітники з сокирами, пилками,
Похнюпившись, мов у ярмі, ішли;
Жиди-агенти чорними купками
Снували скрізь і, наче млин, гули;
Начальник верещав, махав руками;
Якийсь тягар пакетники несли
І теж кричали; десь там у вагоні
Дитина плакала, і ржали коні.
Під шум пани через дворець майнули,
Ніхто на них уваги не звертав;
За хвилю вже й рогачку обминули,
Їх провідник спинився, засвистав,
Ще хвиля - і в гущаву всі пірнули,
Лиш сивий лікар ззаду приостав,
Здвигав плечима, рухав головою,
Мов розмовляв, сварився сам з собою.
Вузенька стежка, мов гадюка, в’ється
Поміж хащі й столітні дерева;
Тут в яр збігає, там угору пнеться,
Тут виверти обходить, мов жива.
Скрізь тихо; між корчами звір пасеться,
В дуплавині погукує сова,
З вершків важкая сутінь нависає,
І десь в яру потік бурхливий грає.
Ось поляна розкрилася простора,
Мов пазуха у велетня грудей.
Плакучі іви скупчились, мов змора,
Довкола неї, збоку в’яз сідий
Глядить понуро, гнеться осокора
Й поскрипує; патлатий мох рудий
Понависав на пнях замість окраси
І творить розбійни́цькії гримаси.
Отут пани спинилися під в’язом,
Оглянулись довкола, а потім
Самі по собі позирнули разом,
Мов
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Semper tiro, Франко І. Я.», після закриття браузера.