Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

степ широкий,

                 Да й забрали з собою

                 Юність і все життя…

 

Так воно і сталось…

Ось вони – батькові коні – мчаться зараз на Максима з глибини його дитинства…

Мати ходили дивитись на тих коней літніми вечорами й плакали.

Ось вона – перед його, Максимовими, очима, ще молода жіночка, виходить на пагорб, дивиться на дикий табун, падає на коліна – захлинається слізьми…

– Андрій! – кричить до табуна. – Андрій! Чого ж ти мене покинув, Андрій?!!

Чого вона зве коней іменем батька?

І раптом чудо – дикі норовисті коні, які за півмилі не підійдуть до людини, обступають маму, труться мордами об її плечі – наче підіймають із землі… Вона встає, обнімає стару-стару шкапу, яка була ще лошам при батькові – шкапа нагинається до мами, хилить голову – закриває очі. Здається, що плаче разом із нею…

* * *

Максим бився, як звір, із звірячою ж люттю і ненавистю до ворогів.

Його звалили з коня, забили, затоптали копитами, а він усе ще сік і сік…

Навіть коли шаблі в руках уже не виявилося, стиснутий кулак махав у повітрі, наче тримаючи рукоять…

* * *

– Бійся не тих, хто погубить тіло, але ж тих, хто погубить душу…

– А як це, учителю Тарасе?..

– Ех, хлопче – краще тобі не знати…

* * *

Очі вже майже не бачать нічого…

Ось-ось свідомість втече і забере з собою залишки душі…

Скривавлені уста вже не кричать – шепочуть:

– … не… ду… шу…

 

                    Гей коні ж ви мої, коні,

                    Ой да порвіть застави,

                    Ой да летіть у поле,

                    В чистий широкий степ…

 

Степанових хлопців догнали і повбивали ординці.

Їм не вдалось утекти.

Понівечені тіла аж надвечір закопали запорожці: боягуз не боягуз – ховати всіх треба.

Та ж ніччю вони повставали з могил своїх і пішли ближніми хуторами, лякаючи запізнілу молодь.

Шукали Максима…

VІ

Ви коли-небудь бачили, як страчують упиря?

Це, поза сумнівом, – незрівнянне видовище.

Десь за півгодини до світанку смертнику вішають на шию православний хрест – той, що ним іще вчора правили службу. Смертник корчиться в муках, падає на землю, звивається, як гадина, його підіймають – тягнуть до ешафоту.

Навкруги – юрби людей.

Сміються, глузують, плюють йому в обличчя.

Смертника повісять, але він не помре від цього.

Він чутиме, як хруснуть шийні диски, як на хвильку паралізує тіло.

Як буде скандувати юрба…

Кілька найдовших митей у його житті, і шкіра почне тліти від дотиків перших променів сонця, що сходить.

Смертник згорить заживо.

Інквізитор завжди правий – це знає будь-хто із в’язнів таємних тюрем Святого Престолу по всій Європі. Будь-яка молода відьмочка чи згорблений старий проповідник – будь-хто.

Хтось із великих сказав колись про тих нещасних: «Життя, вбите в слово – єретик». Це – десята доля правди.

Той час був часом непристойного збочення побожності й віри. Час, коли місію Христа прирівнювали до масових убивств невірних, до страшних, всепоглинаючих мук.

До смерті.

У тих тюрмах знали, що таке тортури. Що значить бути іграшкою в руках своїх катів.

Життя, вбите в слово – Єретик.

Інквізитор завжди правий.

Топеша завтра стратять.

Він сидить, схиливши голову, на мокрій підлозі тюрми – закрив руками лице…

VІІ

– Так не повинно! Не повинно бути! Так неправильно! Але чому? Чому ми покохали один одного? Чуєш? Ти мене чуєш, Мирославо?!

Іван схопив дівчину за плечі майже сердито, але навіть при цьому не міг відвести очей від її вроди. «Як же я її кохаю» – «Але це неправильно!» – зразу ж додавав внутрішній голос. «Ой леле!»

Мирослава плакала. Іван навіть не намагався уявити, якими холодними були її сльози. Якими вони можуть бути холодними, коли парубок ось ледве тримає її за плечі. Бо долоні його опікає якийсь сирий, майже трупний холод.

– Іване, – тихо-тихо вимовляє дівчина.

– Що, серденько? – Іван і сам уже майже плаче, обіпершись об підпірку хати.

– Я вагітна.

VІІІ

Іванова мати помирала довго і так само довго мучилась. Із її кутка було чути верески, прокльони, просто матірну лайку наперебій із кашлем. Часом вона до когось розмовляла, часом просто плювалась на всі боки. Хтозна-поки вона б ще мучилась, аби хтось із добрих людей не порадив пробити у стелі дірку. Як тільки це зробили – усе закінчилось. Поховали, пом’янули, розійшлись…

Івану вона сниться. Часом приходить вночі у вигляді невагомої тіні або стукає вечором у шибку, наче й не вмерла. Він не спить ночами. Вірніше, не спав. До цього випадку. Увечері так само сидів коло вікна. Раптом стук у двері. Думав, вона.

– Хто?

– Це я, впусти.

– Кохана?.. Добре. Там відчинено.

– Впусти мене…

– Та там відчинено. Чого ти не йдеш?

– Я не можу… Я не зайду. Ти маєш сказати «заходь» або щось не кшталт. Тобто запросити мене.

– Ну, заходь, Мирославо.

Двері самі відчинились. Дівчина зайшла – як завжди, гарна, і як завжди, в чорному.

– Ти так пізно не спиш? – глянула на свічку.

– Знаєш, у мене така справа…

– Знаю… – Мирослава підняла руку йому до чола. – Вона до тебе більш не прийде. Тепер спи спокійно.

Мати більше не приходила.

Кінець першого мотиву

Та що ви…?! – вода як вода!

Принесли од колодязя-журавля пластикову (з-під лимонаду) пляшку води, майже повну. Тепер не така їм – плюються, мене перервали…

Ну продовжую, добре, продовжую. Тільки не бушуйте, будь ласка. Знаєте, як важко зосередитись?

Угу.

А треба ще ж про святу інквізицію повісти, про упирів та про зажерливість козацької старшини того часу.

Як це до чого інквізиція?

Ха!

Інквізиція – вона завжди до чогось, а тим більше до всякого сатанинського отродія.

Ну ото вже будете слухати – будете й знати.

Отак от.

В 1659 році для арешту І.Виговського на Україну було послано приблизно 200 000 воїнів на чолі з О.Трубецьким, Г.Ромодановським, С.Пожарським С.Львовим, Ф.Куратіним, П.Скуратовим та іншими.

Лише на захоплення Конотопа було кинуто 40 000 воїнів.

70-денна облога фортеці почалася 21 квітня.

І.А.Лисий, краєзнавець

І

У Путивлі є один жіночий монастир, а посередині двору там церква. Висока така церква, колись років шість-сім тому я був там на екскурсії. Тоді ми, дітвора, втекли від вихователів і полізли аж на саму дзвіницю.

Звідти було видно увесь Путивль і околиці. Здавалося, що видно весь світ. Путивль – красиве місто. Може, мені так здалося, бо я там був усього лише раз