Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"

Смиконув коня вправо, погнав у чистий степ…

Б’є висока-висока ковила по обличчю…

До обрію – червоні маки…

Ввижається кров…

То кров.

– То кров, курінний, КРОВ!!!

– Не кров, Максиме, – не кров! То маки…

– Татари! Татари! – чути десь іздалеку. Просвистіла стріла над вухом…

– То КРОВ!!!

Удар по обличчю…

– Та схаменися ж, хлопче! То не кров!

Справа і зліва шумів бій. Лінію оборони прорвано.

Максим підіймає шаблю.

– А – а – а!

Вершники на низеньких конячках летять у траву. Кров бризкає по обличчю, сорочці… Стікає з шабель…

– А – а – а!

Кров – бусурманська нехрещена кров, нічим не різна нашій, квартами вливається в бездонний океан під ногами. Ось він уже по пояс. По шию. Хлопець падає і захлинається, тоне в ньому – у тій безмірній людській крові…

Дим над Диким Полем, дим…

– А – а – а!

… І тільки люди на шляху швидше й швидше підганяють волів, коли бачать невисокого козака, що жмуттям січе двома шаблями дикий мак серед степу…

Дим над Диким Полем, дим…

А хрін тобі, а не душу…

А не душу…

Чогось та могила Нехрещеною звалась. Чого – хтозна. Так ото повелось із діда-прадіда. Спитай у кого з тутешніх: «Що ото там чорніє?», кажуть: могила, що Нехрещеною зветься». Усе. Ні відняти, ні додати. А так – усе як деінде. Хіба що дівчата з вечорниць ітимуть – «Бр-р – Нехрещена! Тьху!» – під ноги… Або який кум від куми п’яненький плестиметься, гляне – перехреститься. Ото хіба… А так – чи знатиме подорожній, що там спочинок знайде у годину пізню, ніби то Нехрещена могила?

Максим не знав.

Він взагалі за своє хоч, здавалось, і недовге життя навчився не набивати голову різними нехристами. Та і хтозна чи сам… То зайве. Треба гасити ватру та влягатись, бо час пізній…

Погасив… Накрився жупаном… Не спиться….

Не спиться, чорт забирай. А як і засне Максим, то прокинеться від жахіть.

І подумає, що краще б не спав…

Узимку намело багацько снігу, і в невеличкому наддніпрянському хуторі люди вибирались із хат через димарі. Двері та шибки замело повністю. Не видно було ні світа білого, ні степу, що нагадував у той час суцільне замерзле море, ні дзвіниці церкви за хурделицею. Позамітало навіть псів у будах.

Учитель Тарас – старий згорблений характерник – щось вовтузився коло печі. Покахикував і кректав – так йому було тяжко. Може, хвороби зломили стару людину, а може, таке довге трагічне життя нагнуло діда до землі, стиснуло залізним кулаком його старечі легені, пригнітило душу. Може…

Одного разу під час походу на Кримське Ханство його, ще молодого козака, здорово рубонула по голові татарська шаблюка. Лезо просто чудом пішло навскоси, тільки обдерло шкіру на скроні та ще, правда, відтяло праве вухо. У характерника після цього щось не те стало з макітрою – його постійно трясе, часом з’являється страшний біль.

Але то ще не найбільше горе…

Найбільше, за його ж словами, – те, що молоду дружину вбили під час набігу татари. Вона була на пізньому місяці вагітності і не могла вже йти у в’язці полонених. Тому її просто забили, як хвору худобину…

Пройшло вже багато-багато літ, а старий чоловік і досі згадує свою кохану й плаче…

Це страшно, коли плаче стара, загартована в боях, бувала людина.

У всякому випадку Максиму в такі хвилини було страшно…

Тарас так більше ніколи й не одружився – не завів навіть якої молодиці на стороні. Став побожний і замкнутий, у походи не ходив, не пив, постився. Лікував людей на Січі, а пізніше й геть перебрався на цей от Богом забутий хутірець – подалі від світу, від мирського…

Характерники кажуть, що Тарас не такий, як інші.

Нібито одного разу йому явився уві сні сам Андрій Первозваний і дав таємничий талант бачити все приховане від людських очей. Ще кажуть, що Тарас ні в кого нічому не вчився, а все знання отримав сам – від природи, від навколишнього світу.

Хтозна…

Відомо тільки, що Тарас наклав прокляття…

А ще відомо те, що от такими зимовими днями та вечорами під тихий тріск церковної свічечки він розказував Максиму про Бога, Біблію, читав псалми. Учень був непосидючий, усе просив навчити якихось заклинань, прийомів чи таємниць, а дід зітхав і часом не витримував, кажучи:

– Хлопче… Якщо тобі потрібні «штуки», то йди до найближчого циганського табору, спитай будь-яку циганку, і вона тобі їх покаже, ще й тебе їм навчить! За чим же ти до мене прийшов?!!

Учень замовкав і тупив очі у землю. Йому все одно було не зрозуміти – молодість, знаєте, кров грає. На наступному зайнятті той знову починав:

– Але ж, учителю Тарасе! Просто з цікавості – є ж, мабуть, якесь таке заклинання, шо сильніше за всі інші на світі?..

Дід зітхнув.

– Є…

– І як воно звучить? Ну знову ж таки…

– ВІРА.

– І все? Та я ж знаю це слово!

– Усі знають, та майже ніхто не користується…

– І це найсильніше?..

– Ні. Є ще…

– А яке?

– НАДІЯ.

– Тю… А ше сильніше?

– ЛЮБОВ.

Приходив хтось ніччю – в оселю не завітав, але сказав, що ще зайде. Колись… Дід запрошував.

Вони познайомилися не так давно. Було це на звичайних сільських вечорницях чи то в кінці літа, чи то на початку осені – це не так і суттєво. Що, власне, становили собою ті давні забави? А те, що й нинішні: хтось грав на бандурі, хтось співав пісень, хтось цілувався, хтось танцював гопачка, хтось ковтав оковиту, а хтось бив когось по морді – такі гулянки…

Іван завжди стояв осторонь – усі місцеві дівчата вважали його не більш як нікчемою, тюхтієм.

Та він і сам себе таким вважав…

Йому взагалі ніяка з тих дівок особливо й не подобалась. «А що вони? Заведеться який панич у селі – вже й на шию вішаються, а ти так хоч із ласкою, хоч із нахабністю – їм на тебе плювати!»

Отак.

Але тут з’явилася ВОНА.

В один із днів, – незнайома дівчина, що стояла осторонь, так як і він, Іван.

І був у неї такий прекрасний задумливий погляд…

Важко сказати, як власне відбулося те їхнє знайомство. Важко тому, що вони й самі цього б не сказали – просто