Читати книгу - "Дума про Хведьків Рубіж"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Одне погано – гидко від того статку тхне.
Кров’ю тхне…
«… зрада підступної Москви слідна в усьому: вона готує нам ярмо – насамперед домашньою громадянською війною.
… цар не виправдав надій України»
Із маніфесту Війська ЗапорозькогоІ
Та коли вже ті щедрувальники порозходяться?!!
Ой там на річці та ще й на Орданці!
Щедрий вечір! Добрий вечір!
Діва Марія ризи прала!
Щедрий вечір! Добрий вечір!
Та й повісила на калині…
– Іване! Іване, ой леле – трясця його матері! Піди накричи на тих бісових дітей, хай хоч у нас під вікнами не горланять! Іване! Ти чуєш чи не чуєш?!! Іване!
Парубок схилився над столом – читає псалтир. Майже бурмоче ті рядки, як заклинання. Хоче вкласти душу в сухе стрясання повітря.
– То ж Новий рік, мамо…
– Який Новий рік?!! Який мені в чорта Новий рік?!! Понабивають черева, понапиваються, як свині – ото Новий рік?!! Ото празник?!! Та ще в мене під хатою лементувати?! Да аби мене ноги носили, я б і сама їм пельки позатикала! Тьху! Нечестивці!!!
– Ма!..
– Шо ти мені мамкаєш, щеня?!! Яйця курей не вчать, сучий ти сину! Ти його ростиш, ростиш – пестиш, як воно ще поперек лави вміщується, а тут – на тобі!!! Та я тебе, анчихристе!..
Через хату полетів шматок глини з печі і влучив хлопцю прямо в шию. Навіть дуже боляче, якщо враховувати немічність його старої паралізованої матері.
– Анчи-хрисс-сс!.. – баба горлала щось зовсім малозрозуміле, але з такою люттю, що аж ставало трохи страшно.
Хлопець устав.
Ви не уявляєте, як йому все це набридло.
Її розбив грець уже років зо три, а вона все не вмирала й не вмирала. Не лякайтеся цієї думки – «Не вмирала…». Не вмирала… Бо Іван Пилипенко – звичайний сільський коваль і глибоко порядний син – хотів смерті своїй матері. Не будьте ошелешені – таке життя. Він намагався її не помічати, бути ніби осторонь, бути чужим у цій домівці… У цій долі…
Страшна й зла людина його мати – так казало все село, добавляючи – відьма. Так вважав і сам Іван.
Він уже давно осторонь.
Осторонь самого себе.
Все життя коту під хвіст!
Все.
Він, Іван – ніхто.
– Чого ти рипаєшся?!! Чого? Пір’я піднімаєш?!! Ще всиплю! Ще!
Хлопець уже не слухав матері.
Втупився очима в псалтир і відчув, як запаморочення входить у голову пекельним туманом.
Ще трохи, і вона лусне.
Ось уже не видно церковних розписів у пошарпаній книжечці, і губи шепочуть геть не те:
«Мирослава… Мирослава… Мирослава…»
Суворо в такт молитвам…
«Мирослава… Мирослава… Мирослава…»
Вона сьогодні прийде.
«Боже, їй же холодно! Надворі такий мороз…»
– Ні! Їй не холодно, – відповідає внутрішній голос. – Їй ніколи не холодно, їй ніколи не боляче, їй ніколи…
«Мовчи!» – Іван.
– Глянь – уже полуніч! Дивись на двір – уже полуніч!!! – внутрішній голос, псалтир…
«То й що? Мало хто швендяє після полуночі!» – Іван.
– Ти знаєш, що для когось це – ПОЛУДЕНЬ! Ти знаєш, що таке НЕЧИСТЬ!!! – внутрішній голос.
«Вона мене ЛЮ-Ю-Ю-БИ-И-И-ТЬ!!!»
– Вона – мрець!
Де не взялись три Анголи
Та й взяли ті ризи на крилята,
Та й понесли ті ризи на небеса…
ІІ
Максим Безрідний щосили гнав коня курними шляхами Слобожанщини, оминаючи чумацькі обози й наспівуючи при цьому свою улюблену дурнувату пісеньку. Вже вечір скоро…
Ой да похилилась над Роменкою калина
Ой да відцуралася коханая дівчина…
Ех…
«Сірко був неправий… Неправий…» – одна ця думка вже битих дві доби обертається в похиленій козацькій голові.
«Сірко був неправий!»
«А мені байдуже! Най ганяє татар по Дикому Полю, упивається самогоном і розказує онукам побрехеньки про характерників! Літ так через десять… Якшо доживе… Сірко сліпий, глухий і дурний, якшо не баче правди. Якшо не хоче продерти свої п’яні очиці і вгледіти розрухи та безчинства козацької старшини – сотників і полковників! Чим були хужі ляхи від цих хрещених бусурманів?! Та яка до чорта різниця?!! Ні я, ні Сірко вже їм ладу не дасть, а надто його прокурене та пропите зборисько волоцюг під пишною назвою – «Запорозька Січ»!!! А ХРІН ТОБІ, А НЕ ДУШУ!!!»
Сплюнув і вдарив по стременах. Він наче тікав, і наче за спиною була ціла орда татар чи вся польська армія з королем на чолі. Коло обочини ледь-ледь не скотився в яр розбитий чумацький віз – чоловік із п’ять у зашморганих сорочинах розвантажували з нього майно і намагалися підняти.
– Аллах акбар!!!
Максим на ходу, не спиняючи коня, із силою потягнув за вуздечку і не те що перескочив – перелетів над юрбою людей.
Ззаду почувся якийсь скрик і брудна мужицька лайка.
«Бісові діти… Я б вам голови на оці шаблі посадив! НА ОЦІ!!! Стали серед дороги…» – то подумки, не вголос. Максиму не до цього. Він роздратований.
«Сірко був неправий…»
«Сірко був неправий…»
Ну а в тої дівчиноньки біле-біле личко,
Зростом лиш вона не дуже – зовсім невеличка…
Затягнув голосніше – він завжди особливо натхненно співав у задумі. Дивно навіть – зазвичай люди, співаючи, входять у якийсь особливий стан – наче порожнеча в голові, ні думки, нічого тобі. Але ж не в Максима – у нього все не як у людей. Взагалі дивний він якийсь…
Ой калина віття ламле – падає у воду
Не знайти у тім проваллі ні моста, ні броду..
Ви думаєте, тому таємничому запорожцю не однаково, що робиться зараз на Україні? Я так не думаю. Йому чхати хотілося на все це вже багато-багато років: «Сірко? – Пішов к бісу! Товариство-добродійство? – Ок лихій матері! А ХРІН ТОБІ, А НЕ ДУШУ!!!»
Сильно струснув головою… Схоже – відігнав якусь думку…
Ой калино-калинонько, сохнеш над водою.
Сядем поруч
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дума про Хведьків Рубіж», після закриття браузера.