Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

Зірка зрушила з місця, обережно виїхала на цвинтарну алею, за нею вервечкою посунули інші авта. За мурами цвинтаря жалобна валка розчинилася у місті. Лише чорний опасистий джип тримав назирці Зірчину «жозі».

«Жозі» викотилась на шосе, що поєднувало колишню околицю зі столицею. Ліворуч тулилися схожі, хай Бог простить, на розкреслений на могилки цвинтар, дачні ділянки заснованих за далеких радянських часів садово-городніх товариств. Їхній величезний масив був підперезаний автобаном, що гуркотів з ранку до ночі і з ночі до світанку ваговозами, вантажівками, захеканими приміськими автобусами, горобиними зграями легковиків, раз по разу засіваючи городи й квітники шкідливою половиною таблиці Менделєєва, викидав у повітря другу таку саму її половину.

Посередині масиву курились величезні місткості з хлором — для потреб міського водогону. Але дачники вперто трималися за свої жалюгідні клапті землі і були схожі на того мужика в личаках з пореволюційного підручника історії, котрий чухав потилицю, стоячи на одній нозі, бо не мав куди поставити другу.

По другий бік автобану, під темним лісом над світлим озером уже вкорінювалося нове київське життя, просторе, під імпортною червоною черепицею, з вигадливою архітектурою єврокотеджів-палаццо, запарканене від решти співгромадян двометровим заввишки листовим шифером. Ньюкри як клас уже усвідомлювали, що добре жити — добре.

Там, де мешкала Лідія, було ні село, ні місто, так — передмістя. Зірка повернула в один із завулків між одноповерховими будинками під шифером. Джип, що випасав її, загальмував перед поворотом — цю чорно-блискучу фортецю на колесах на сільській вулиці, посередині якої під сонцем у теплому поросі розляглися як самі схотіли кошлаті собаки, не заховаєш. З джипу виліз той, у шкірянці, і прослідкував за Зірчиним автом.

«Жозі» під’їхала до глухого паркану, за яким зайшовся від люті собака.

Загуркотіли численні засуви й замки.

— Ну? — постала в розчиненій хвіртці посудниця Олійник Лідія Ільківна, намагаючись зазирнути, чи не стоїть хто за плечима гостей.

— Лі-іка, — промукала Травіата і спробувала поцілувати подругу.

— Одчепись, слинява, — Лідія відступила від хвіртки, — заходьте як уже прийшли.

Під Лідчиним конвоєм попростували стежкою, вимощеною, як у міському парку, білими плитами. Дім і двір виглядали заможними, аж впадали в око ґрунтовність, статечність, хазяйська, до цвяшка, облаштованість. У садочку греблися кури, поквецяні зеленкою, у повітці рохкали свині, чухалася об одвірок сараю корова. На ланцюгу, припасованому до товстої дротини через увесь двір, з гавкотом гасав худий зденервований собацюра.

— Ко-отику мій, — зворушилася Травіата і посунула до лютого песяри, просто в його хижу пащеку.

Псисько зупинився, зненацька посміхнувся до Травіати, зморщивши носа і виказуючи наразі безпечні ікла, привітав її хвостом, схопив простягнуту йому кісточку і подався до буди.

Травіата витерла руку об спідницю.

У будинку затепло, але кватирки зачинені, вікна позимовому заклеєні. За скляними дверима парадної зали на небагатьох вільних від кришталю та килимів місцях пишно цвіли букети й гірлянди штучних квітів. Парадна кухня щільно заставлена сучасним багатопредметним гарнітуром.

Через затісний коридорчик жінки потрапили до справжньої кухні, з старенькими, але бездоганно вимитими, пофарбованими, припасованими пеналами, ящичками, тумбочками, теж прикрашеними паперовими трояндами, але вже трохи підупалими, збляклими. Все засвідчувало: господиня нічого не викидає, знає ціну копійці і переконана, що вони, ці копійки, не для того зроблено круглими і пласкими, щоб котитися бозна куди, а лише для зручності тримання їх у гамані.

Зірка присіла до столу. На столі лежав мобільний телефон з цифровою відеокамерою, з дорогущих. Зірка покрутила його в руках, огледіла через монітор кухню, глянула на марку — ого!

Лідка різко висмикнула з її рук мобільника, вибігла з кухні, повернулася з порожніми руками, палаючи щоками.

Лідія миски, ложки, виделки, хлібницю на стіл — кидала.

Манера у неї була така, роками роботи в радянському общєпіті вироблена. Травіата потягнулася за хлібом.

— Травко, забрьохо прицуцувата! — знову розлютилася хазяйка, — піди руки вимий, заразу з вулиці тягнеш.

Травіата покірно вийшла, не розлучаючись з торбою. Лідія, професійно орудуючи черпаком, налила борщу, тицьнула тарілки на стіл, з однієї борщ вихлюпнувся. Схопила круглу хлібину, вправно зрізала хрусткий окраєць, як лушпайку з картоплі, через увесь коровай, поклала собі. Решту начикрижила грубими нерівними скибками, з огидою кинула у хлібницю. Нікого не припрошуючи, сіла за стіл, важко сперлася на лікті і засьорбала з миски, хрумкаючи довгастим окрайцем.

Зірка відщипнула хліба, відсунула тарілку.

До кухні зазирнула худа бабця при ріденькому перманенті, у чорному атласному халаті.

— А я думаю, хто це тут каструлями гримить, — сказала бабця, — Лідко, насип борщу й мені.

— Здрастуйте, тітко Надю, — посміхнулася Зірка.

— Це ж до чого народ дійшов, кожне хоче, щоби його обслужили, — відказала Лідія.

— Давайте, тітко Надю, я вам насиплю, — встала Зірка.

— Сиди, — бабця ляснула рукою по столу. — Я сказала — налляй матері борщу.

Лідія вилізла з-за столу і пішла до плити.

— Геть озвіріла, — пояснила стара, — на своїх кидається.

— Озвірієш тут, — закричала від плити Лідія, — кожне лізе і кожне питає, що та як получилося… А я звідки знаю як. Це дієтсестра повинна дивитися, це її справа — харчі пробувати.

З неї нехай і питають. І ще з Ольки-куховарки, вона — шеф, вона і відповідальна за столовку. І ти — вчителька, щоб слідкувати за своїми вилупками буржуйськими… А то всі в кущі, а мене — до слідчого. Я посудниця, мене можна й ногою. Ось вам, — Лідія скрутила дулю і тицьнула нею в повітря, — ось вам… А ти де лазиш?

До кімнати зайшла Травіата з торбою.

— Я ко-о-тика годувала.

— Носе в сумці заразу всяку, котиків корме. А тоді питаються, чого люди дохнуть… Остобісило все!