Читати книгу - "Кайдани для олігарха, Леонід Григорович Кононович"

— Клянусь бородою Аллаха! — Барабаш поліз під сорочку й, діставши тяжкого золотого хреста, поцілував його. — А знаєш, як він умер?

— На бабі, чи що?

— В ополонці втопився, ось як! Ми з шефом перезирнулися.

— А що ж він там, у хріна, робив?

— Купався, от що!

— Взимку? У сто вісім років?!

Барабаш узяв зі скриньки сигару й став одгризати кінчика.

— За Першої світової війни, — озвався він, випльовуючи крихти тютюну, — діда взяли в полон австріяки, й він робив ув одного бауера. Й той навчив його, як довго жити.

– І як же ж? — поспитали ми хором.

— Дві ополонки, — сказав Барабаш, припалюючи сигару. Тоді пахнув раз, удруге й аж заплющився од утіхи. — Відстань між ними — сорок сім з половиною метрів. Ні більше ні менше, поняли? В одну пірнаєш, в другу вилазиш. І так дев'ять раз. Купатися треба щотижня, не рідше. Жити будеш — вічно!

— Щось на брехню схоже… — сказав шеф.

— Яка брехня! — вигукнув Барабаш. — Я ж купаюся!

— Ти?!

— А хто ж, у хріна! От замерзнуть озера, то й вас навчу. Якщо після шостої спроби не втопитеся, то будете плавать, мов тюлені.

— А чого ж дід утопився? — не втерпів я. Барабаш пахнув сигарою.

— Сусіди помогли… В нас же ж там людиська — одірви та покинь! Оце як настали реформи, то народ перестав і до пенсії доживати: тільки дотяг до шестидесяти — брик і готово! А дід живе й живе! От сусіди й стривожилися. Скільки ж він, мовляв, жити буде, собайло старий! Люди спиваються, вішаються, сокирами вбивають один другого, од хвороб гинуть як мухи, батьків своїх душать, дітей кидають у криниці… а цьому хоч би що? Та треба ж його спинити, — а то він і горобців попереживає! От і змовилися. Пішов він купатися, а вони підстерегли — та й забили обидві ополонки здоровими пеньками…

Барабаш замовк.

— Давно це було? — поспитав Мурат.

— Позаторік, — Барабаш стиснув зубами сигару. — Крига була з півметра, так що не вилізеш…

— А сусіди?..

— Немає вже їх.

— Повмирали?

Барабаш зробив невиразний жест.

— Добре… не будемо про це! — сказав Мурат, одводячи погляд. — Одне слово, хай-но річки замерзнуть… А поки що беріться до роботи!

— Так ти ж нас повиганяв, на хрін! — вирячився на нього Барабаш.

Я розчавив у попільничці недопалка й підвівся.

— Ходімо, друже! — сказав я, ляскаючи його по плечу. — Візьмемо ще по сто грамів, і я розкажу тобі, яка робота на нас чекає… Ми ж хоч і звільнені, на хрін, але все одно працюємо на рідну фірму!

Через дорогу простувала пухкенька білявочка з крихітним рюкзачком за плечима. Вона йшла, високо піднявши голову, й ґраціозно похитувала стегнами.

— Оце фіґура! — захоплено вигукнув я, розглядаючи її через лобове шкло джипа.

— Ото зґвалтувати б, — а тоді зарізати! — облизнувся Барабаш.

Я глянув на нього й промовчав. Над переходом запалилося червоне світло. Машини, що з'юрмилися по обидва боки пішохідної «зебри», заревли й кинулися вперед, мов стадо монстрів із палаючими очима.

— Похмелитися б… — тоскно сказав Барабаш. — Га?

Я крутонув кермо і виїхав у правий ряд. За шклом видно було кам'яниці Старого міста.

— Десь тут народний бар… — сказав я, облизуючи губи. — Хоч пива вип'ємо, чи що… а то й справді гаплик!

— Умру, їй-Богу! — буркнув ззаду Барабаш.

Ми припаркувалися коло хідника й щербатими вичовганими східцями спустилися в підвал. Людей там було… як худоби, інакше й не скажеш! Над головами стояли хмари тютюнового диму. Тут з'юрмилися роботяги з поблизьких заводів, інтеліґенти в подертих лапсердаках і окулярах, якісь дядьки з сільської автостанції, волоцюги, повії, алкоголіки…

Барабаш безцеремонно розтрутив юрму й узяв зразу вісім півлітрових слоїків пива.

— Ху-у… — сказав він, виллявши першого слоїка у свою здоровецьку ротяку. — Оце робота нам дісталася… чорти б її брали!

Я пошукав у кишені й дістав баклажку з коньяком.

— Робота, — сказав я, потягнувши кілька добрих ковтків, — як робота! Незгірш від усякої іншої. Біда лиш у тому, що ми вже другий тиждень банячимо, а зиску з того — нуль!

Барабаш простяг свою волохату лапу і потяг баклажку до себе.

— Вже вся братва знає, що нас вигнали мов котів ското-базних!

— Ну й що з того? Сигналу од шефа все одно нема!

— А що ж він каже?

— Продовжувати підготовку іміджу, — я поставив слоїк на стіл і дістав сигарету. — Фінальний епізод розробляється.

До столу підшкандибав якийсь низенький дідок.

— Пивцем не пригостите, дітки?

— Пішов на хрін звідси, скот безрогий! — замахнувсь я на нього.

— Пий, пий… — великодушно дозволив Барабаш. І притримав мене за лікоть. — Хай вип'є, чого там! Всяка скотина хоче жить на цім проклятім світі…

— Щось ти дуже добрий зробився! — глянув я на нього уважніш.

Барабаш з утіхою поплескав себе по череву.

— Попустило… хай йому всячина! — і до діда: — Пий, стара сволото… Хто ж тобі ще й наллє, як не ми! Діти ж, мабуть, такі, що кислотою батька напоїти б раді, еге?

Дід одірвався од слоїка.

— Та чого, — сказав він, облизуючись, — пособляють… Оце була в мене сучка, та що вже шкодлива, ну страх! То я й кажу синові: вбий її, дитино… Він, спасибі йому, прийшов, повісив її за задні лапи — та ломом як загилить!..

Барабаш слухав і радісно кивав головою.

— Ну-ну, —