Читати книгу - "Діти морських туманів"

Ох! Яне, аж не віриться, що я знову відчула твої сильні й ніжні руки, які того дня вперше в житті обняли мене за плечі…

Та мені довелося одразу ж відірватись од цієї незвичної ласки і одійти від тебе, бо підійшов митний доглядач і почав питати, скільки пачок сигарет ти везеш у валізах.

Перед тим як сісти в машину й рушити до Фовемберга, ми вирішили трохи погрітись і зайшли до кав'ярні поблизу порту, на бульварі Союзників. Там було безлюдно й тихо. Крім нас, у залі нікого не було. За вікнами, на набережній, — величезна купа паперових рулонів, нещодавно вивантажених з фінського судна, поряд навалом лежали дерев'яні колоди, блискучі від недавнього дощу, усі однаковісінькі, і ця нерухома, одноманітна темна маса, здавалося, ще більше підкреслює довколишню тишу.

І саме тут, у кав'ярні, чекаючи, поки нам подадуть по великій чашці кави з вершками, Ян знову взяв мої руки в свої.

— Фан, — мовив охриплим од хвилювання голосом, — коли я помітив тебе на набережній, таку просту, милу, таку вірну й схожу на ту Фанні, яку я знав три роки тому, мені здалося, ніби ти чекаєш на мене, як дружина рибалки чекає, коли причалить баркас, що повернувся в рідну гавань. Так, у мене було відчуття, ніби я повернувся до рідного дому…

Я мала б відповісти йому:

«І я теж думала про це, Яне! Як чудово було б, коли б усе так і сталося насправді…»

Та я не могла перемогти своєї стриманості і сором'язливості… А проте хіба ж це не був мій молодий капітан, який після довгих-довгих морських блукань віднайшов-таки порт своєї мрії?..

Коли ми вже поминули центр міста й лишили позаду передмістя Кале, Ян лукаво підморгнув мені,— я перехопила той погляд у дзеркальці,— і сказав:

— Ну, то що ж, мадемуазель Ле Марруа, коли хлопець має диплом бакалавра в одній кишені, хіба не може в другій у нього бути посвідчення водія?

— Може, пане професоре, — відпарирувала я, аби показати, що добре зрозуміла натяк на той далекий весняний вечір, коли в кабіні важкого грузовика Ян, молодий водій, під захопленим поглядом п'ятнадцятирічної учениці булонського колежу блискуче перекладав з латині Вергілія.

— А тепер, виявляється, — вів Ян далі,— ти очолюєш зграю п'ятирічних пустунів! Скільки ж їх у тебе?

— Сорок два.

У нього вирвався зляканий вигук.

— Не лякайся, — заспокоїла я його. — Діти часто хворіють. Ось і тепер кілька моїх вихованців захворіло на свинку, і в класі тільки тридцять один. Навіть трохи сумно стало і тихо.

— Диви-но! А вони ж, певно, таки дикуни, справжні шибеники-брикунці, оті твої хлопчаки, правда ж?

І хоча вихователька я й горда, а проте не могла втриматися, щоб не розповісти Янові про недавні відвідини батьків одного з моїх малят.

— Знаєш, бувають люди, які мають телевізор, але… не мають будильника. Нащо він їм? Вони певні, що їх розбудить півень.

— Сорок два брикунці-збитошники, — промовив Ян задумливо, — утримати таку зграю цілий день у чотирьох стінах — уявляю собі, як це нелегко…

— А знаєш, яку найпершу педагогічну пораду дав мені наш директор? Не носити туфель з високими каблуками. І я скоро зрозуміла чому: коли тобі треба мчати за трьома шибениками водночас, з яких один сховався під столом, другий збирається вже досить міцненькими кулачками потовкти сусіда, а третьому ніяк не вдається розстебнути, свої, як він каже, «бартельки» й побігти в туалет, — тут уже каблуки ні до чого.

— Бідолашка моя, — мовив він ледь насмішкувато. — Навіщо ти обрала собі таку професію?

— О, — вигукнула я, — ти ж знаєш, я завжди любила дітвору. І особливо неотесаних, вайлуватих селюків — «найдикіших», як ти казав.

Хіба могла я розповісти йому про ту самотність, що мучила мене, відколи Годлен заволоділа серцем Гійома?.. Ще менше могла признатися, що й він сам, Ян, і все, що з ним пов'язано, теж вплинули на мій вибір…

У Сент-Інглевері грузовик, якого, певне, занесло на повороті, перегородив шосе. З десяток автомобілів шикувалися довгою низкою, чекаючи, поки звільниться автострада. Ми мовчали. Я неуважно дивилася на дорогу, але весь час почувала на собі Янів погляд, спокійний і впевнений, — так він дивився на мене давно, коли йому часом подобалося тішитися своєю владою наді мною.

— Як ти змінилася, Фан, з часу нашого першого уроку латини, — стиха мовив він.

— Ти добре знаєш, що це не так, Яне. Ні, я не змінилася. І ніколи не змінюсь.

Я з притиском вимовила останні слова, щоб він зрозумів, що я лишилася вірна йому.

— Звичайно, ти зберегла свою розважливість, непохитну щирість… Але тобі вже не шістнадцять років, панночко із Сонячних Дзиґарів! — додав він, і голос його зненацька урвався.

Признатись, я зраділа, що несподіваний різкий клаксон машини, яка йшла за нами, не дав Янові помітити мого збентеження, а то б я, щоб приховати своє зніяковіння, мабуть, відповіла, що справді сьогодні Фанні — уже не та дівчинка, багата на обіцянки, як мішок борошна (так образно висловився колись Ян), а доросла дівчина, чиє серце загартувалося в довгій розлуці.

Але я промовчала. Натомість натиснула на акселератор, щоб не затримувати машину, котра все-таки скоро нас обігнала. Маленька дівчинка, стоячи навколішках на м'якому сидінні, визирала із заднього віконця; вона зробила мені глузливий жест, мовляв: «А мій тато їде швидше, ніж ти, ага!»

І тоді сталося несподіване. Обличчя дівчинки, котре вже розпливлося в тумані, раптом збудило в мені спогад про недавні вечірні відвідини Ферків: я ніби знову побачила заплакану Крістіну, як вона зарилася обличчям у чорні кучерики малої Марінетти, і плечі їй здригаються від ридань…

Мене охопило передчуття: і Ян, і я, і, можливо, інші мешканці Сонячних Дзиґарів, і ця молода жінка, Крістіна, з її маленькою донькою, до яких я почувала щиру приязнь, — чи не наближаємося ми