Читати книгу - "Діти морських туманів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Гійоме, завтра у нас четвер, правда?
— Якщо від Яна досі ще немає ніякої звістки, то навряд чи він приїде завтра!
— А звідки ти знаєш? Відколи ти вранці поїхав з дому, давно вже могли принести телеграму!
І нараз серце моє тьохнуло: я була певна, що в Сонячних Дзиґарях на нас чекає телеграма і що Ян вірний спогадам про той четвер…
Я запропонувала Гійомові:
— Хочеш, поб’ємося об заклад, що він приїде завтра? На пляшку божоле!..
Ми вже під’їжджали до довгастого пагорба, що спускався до Фовемберга. Ось попереду забовваніла старовинна чотирикутна вежа — праворуч від дороги, де починається алея старих берестів, що тягнеться аж до Сонячних Дзиґарів. Ось знайомий фасад нашого будинку, і на кухні вже світиться лампа.
Щойно відчинилися двері, ще з порога я побачила на столі покладену дідусем на видноті, так, щоб я, увійшовши, одразу помітила її, телеграму від Яна, послану ранком із Лондона:
«Висаджусь на берег Кале-приморський 13 годині четвер звичайно».
Мені на якусь мить перехопило подих від радості: оце «четвер звичайно» розквітло, наче перший пролісок у гаю.
…Після вечері радість усе ще нестримно співала в моїх грудях, і я вирішила, щоб трохи заспокоїтися, пройтися пішки аж до дороги.
Визволений з кайданів морозу березневий вечір раптом війнув квітневим теплом. Двоє дівчаток проїхало повз мене на велосипедах, усміхнені вітрогонки в самих светрах, з розмаяним на вітрі волоссям. В кінці алеї, притулившись спиною до береста, найвищого з-поміж усіх інших дерев, — коли прямуєш до Фовемберга, його видно ген-ген здалеку, — я довго дивилася на мерехтливі зірочки — червоні вогники на далекому березі моря — і думала:
«Це з того боку завтра прибуде Ян…»
Коли я нарешті вирішила вертатися додому, то побачила, що на другому кінці алеї все так само привітно світиться вікно нашої кухні.
Нараз моє серце боляче стиснулося. В уяві виникло інше вікно й затьмарило оце спокійне й безтурботно ясне віконце моїх старих Сонячних Дзиґарів… Який біль, яке страждання примусили того вечора так гірко плакати Крістіну?..
Розділ другийТО БУВ МІЙ МОЛОДИЙ КАПІТАН,
ЯКИЙ ВІДНАЙШОВ-ТАКИ ПОРТ СВОЄЇ МРІЇ
Повернення Яна, ці хвилини щастя, що заполонили мою душу, мов літнє ясне надвечір'я заполонює золотою ласкою прибережні пагорки, — чи не наснилося все це мені? Радість, пережита того четверга, вже трохи вгамувалася.
Аж не віриться, що світло його усмішки опромінювало мене всю дорогу від Кале до Булоні. І справді, тепер мені здається, що все це був тільки сон.
Дощ перестав. Поки корабель причалював, — то був французький пасажирський лайнер «Лазуровий берег», який курсував між Фолкстоном і Кале, — я тривожно перебігала поглядом по пасажирах, що юрмилися на нижній палубі, потім перевела очі на нечисленну групу тих, котрі стояли, спершись ліктями на поруччя верхньої палуби, відкритої усім вітрам.
Я одразу помітила його. Високий білявий юнак — такий напрочуд рідний і близький мені, наче ми тільки напередодні розлучилися, хоча за хвилину до того я марно старалася відновити в пам'яті риси його обличчя.
Хвиля ніжності хлюпнула мені в груди, залила вогнем щоки й чоло. Він уже побачив мене і теж, здається, хвилювався не менше ніж я. Стояв на верхній палубі корабля у темно-синій габардиновій формі, що гарно облягала струнку постать. Його світле волосся і ясно-блакитні очі ще дужче відтінювали засмаглий колір обличчя лижника. Так, Ян мав дуже поважний вигляд. Він нагадав мені тих офіцерів зі скандинавських кораблів, яких я іноді бачила на вулицях Булоні,— вони навмання блукали містом, зазираючи до парфюмерних та сувенірних магазинів; коли проходили повз мене, біляві, бородаті, статечні,— від них віяло чарами їхніх чудових країн…
З висоти палуби Ян знайомим широким жестом махнув мені рукою, і я відповіла йому, хоч і не так невимушено й сміливо. Відчувала — всю мене охопила радість, яку я марно хотіла вгамувати. Розділені трапом, що його докери закріпляли між причалом і пароплавом, ми досхочу дивилися одне на одного, хоч і неспроможні прочитати всього в глибині очей; ми стояли так близько: кілька кроків — і я опинилася б у його обіймах, — а проте не могли побігти назустріч одне одному. Ет! Якби ж то я була сміливіша й жвавіша, а він — не такий солідний і великий, то, мабуть, випереджаючи всі графіки й розклади прибуття пароплавів, уже давно перестрибнули б цей жахливий трап часу…
Коли нарешті Ян опинився на набережній і скоріше недбало кинув, аніж поставив на землю свої три валізи, ми якусь мить мовчки споглядали одне одного, надто зворушені й схвильовані, щоб говорити. Губи його ледь-ледь тремтіли, а я — уявіть собі! — я усміхалася. Потім він узяв обидві мої руки в свої великі, дужі долоні й потиснув їх.
— Фан, — тихо прошепотів він, — ти прийшла!..
Він довго не випускав моїх рук. Очі його заглядали в мої глибоко-глибоко, ніби хотіли прочитати в них усе, про що я не наважувалася сказати.
— Дай мені роздивитися на тебе, — мовив він знову. — Так, упізнаю, це ти, ти! Це твої рум'яні щоки, твоя червона хустина, зав'язана цим диявольським вузлом, твоє позолочене сонцем, розмаяне на вітрі волосся. «Біжи, маленький юнго!» — пам'ятаєш?.. І, звичайно, оце щойно, поки я дивився на тебе з палуби корабля, руки в тебе були, як і колись, — у кишенях…
Я не знала, що відповісти, розчулена його ніжністю.
— І, певна річ, — обнявши мене за плечі, провадив він далі, коли ми вже ввійшли до морського вокзалу, — я знову впізнаю твою милу усмішку, якою ти ніби перепрошуєш, що прийшла сюди… Фан, яку ж довгу дорогу ти проїхала, щоб зустріти мене!
— Я довідалася, що ти матимеш півгодини вільного часу між прибуттям
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діти морських туманів», після закриття браузера.