Читати книгу - "Діти морських туманів"

всі до такої хвилини, коли горе і радість, таємниця і ясність розведуть нас навік у житті? Все ж бо на цім світі побудоване на контрастах — як у моєму рідному Булонському краї, де то сонце, то тумани, то лагідний спокій безвітряних днів, то буремні ночі з рвучкими поривами шквального вітру…

Та дійсність знову сповнила моє серце невимовною радістю. Перед нами на десятки кілометрів — скільки сягало око — пролягла перегороджена горбами звивиста і мальовнича дорога до Булоні. Мотор муркотів, як гладкий ситий кіт. У мовчанні, що запанувало між нами, почувалася глибока сердечна приязнь, випробувана відстанню і часом, ніжність, знову віднайдена в ясних очах друга. Хіба я не могла, як колись у кабіні грузовика, дивитися досхочу на його милий профіль, худі щоки, прямий ніс, біляву чуприну? Ні, тепер не я, а він — це я добре відчувала — пильно розглядав мене.

* * *

— Ми ж маємо ще відвезти тебе сьогодні до Булоні, отож я не заганятиму машину в стайню, — сказала я.

Ми давно позбулися своєї вірної старої конячини Стріли Амура і продали кабріолет-бідарку, але так і не звикли до слова «гараж». Завжди, як і колись, називали його «стайнею».

Ян відчинив хвіртку і, перш ніж ступити на подвір'я, взяв мене за руку.

— Фанні,— тихо мовив він, — ти не можеш собі уявити, яке це щастя — знову опинитися тут. Мені справді здається, ніби я повернувся до рідного дому!

У надвечірніх сутінках очі його радісно іскрилися, такі чисті, ясні і знайомі. Легкий серпанок туману огортав дерева й кущі в садку. Уже засвітилися вікна у великому залі. І раптом у присмерку перед фасадом Сонячних Дзиґарів виразно вирізьбився мопед. Сама не знаю чому, я аж здригнулася, тільки тепер усвідомивши, що за два останні дні майже зовсім забула про існування Нікола.

— Ні, ти тільки поглянь, та він, певно, мільярдером став, мій друзяка Гійом! простодушно вигукнув Ян. — Автомобіль і ще ці два колеса на додачу! Не інакше це вже щоб їздити в крамничку по тютюн, га?

— Послухай, Яне, — почала я, — мені слід було попередити тебе…

— Попередити — про що? Ян умить повернувся до мене.

— У Гійома немає мопеда. То мопед Нікола.

— Нікола? Якого ще Нікола?

Це було вже занадто. Ні, я все-таки повинна була в останніх листах, розповідаючи про Гійомові заручини, розказати і про Нікола.

— Ти знаєш, що я хочу сказати! Нікола, брат Годлен, Гійомової нареченої.

Ян нічого не відповів, і я побачила, як губи йому скривилися в ледь помітній гримасі невдоволення — так ніби він несподівано зробив прикре відкриття.

— Я вчинила нерозумно, Яне. Мала б попередити тебе раніше, що… що Нікола частенько навідується до Сонячних Дзиґарів і що ти можеш зустрітися з ним тут навіть у перший вечір приїзду. Але ж ці відвідини стали для нас такими звичними, що я й не подумала…

Я замовкла, збагнувши, що зовсім заплуталася у виправданнях і що Ян може зрозуміти все інакше.

— Не вибачайся, Фанні,— раптом перепинив він мене холодним тоном. — Звісно, через те, що я повернувся, ти не повинна порозганяти усіх своїх друзів.

— Нікола, правду кажучи, не можна назвати другом, — заперечила я. — Ми ж знаємо його всього кілька місяців… Справді, це тільки через Годлен. Він же буде Гійомовим шурином, ти розумієш…

— Гійомовим шурином… — повторив Ян з прикрістю. — Хлопець, який не має нічого спільного з вами: ні спільних спогадів, ні спільного горя, ні радості — тільки тому, що його сестра стала нареченою Гійома, так просто входить у вашу родину.

Голос йому урвався на мить, потім він вів далі:

— А може, він уже звертається до тебе на «ти» і називає тебе «Фан»?

Я мовчки схилила голову. Так, Нікола звертався до мене на «ти». Так, він іноді називав мене «Фан». Звісно, це тільки з товариських почуттів, але як зробити, щоб Ян зрозумів це?

Я побачила, як він швидко попрямував до вікон залу і зазирнув у яскраво освітлене приміщення.

Ех! Як же я не подумала раніше, що Ян повернеться до Сонячних Дзиґарів, переповнений спогадами про минуле, уявляючи собі, як Капітан ворушить коцюбою жар у каміні, а Гійом, схилившись у своїй майстерні над якимись гарними старовинними меблями, з любов'ю реставрує їх…

І от тепер у нашому прикрашеному старовинним фаянсом залі з дубовими закіптюженими сволоками і побіленими вапном стінами він і справді побачив мого дідуся, бо я також ясно розрізняла крізь віконну шибку його спину. Так, дідусь сидів у своєму незмінному кріслі, а перед ним біля каміна у другому кріслі, в якому тої пам'ятної зими протягом кількох місяців мав звичку сидіти Ян, сидів… Нікола!

Ось Капітан нахилився до Нікола з розгорнутою книжкою в руці. Похитуючи головою, він наче хотів поділитися з ним прочитаними рядками. Ех, Яне, усе тут було як колись, давно, коли ти вечорами сперечався з дідусем з приводу манускриптів, знайдених біля Мертвого моря, чи таємниць острова Кріт. Авжеж, усе було таке схоже, але сьогодні то був не ти…

Зовсім розгубившись, я гарячково шукала якихось слів вибачення. Та хіба можна було знайти такі слова в цій прикрій ситуації — привезти Яна до нас і показати незнайомого хлопця, який сидить на його місці! Проте в мене не було часу на роздуми. Ось Ян обернувся до мене. Обличчя його було відчужене, замкнуте, губи міцно стулені. У світлі, що падало з вікна, я помітила стільки суму в його очах! І наче серцем відчула, як розвіюються на грозових вітрах золоті години життя, що їх ми так чекали…

— То ось він який, цей легендарний вікінг!

Таким вигуком зустрів Яна на порозі великого валу Нікола. Що це — мимовільний вияв надмірної сердечності? Чи, може, крик нетерплячої цікавості, яку нарешті можна вдовольнити? Я знала, що в такому настрої Ян, напевно, не пропустить нагоди похизуватися. Ось уже ворухнулися його