Читати книгу - "Бурштин"

ремонтований, перефарбований у камуфляжний колір, із потолоченим бензобаком і полущеною фарбою на рамі. До мотоцикла була прилаштована коляска, на якій кріпився двигун водяної помпи. На всю цю чудернацьку конструкцію спирався невеличкий скутер. Григорій відкотив убік й поставив на опірну ніжку цей китайський гібрид – покруч мотоцикла з велосипедом, за його визначенням, дістав з-під його сидіння торбу. Хлопці, навіть не вмившись, ухопили по бутеру. Лише бригадир пішов до канави, аби сяк-так сполоснути руки.

– Сашко, не тягни, сам же казав: час – гроші! – Гриша відкупорив флягу й хильнув із горла.– Уф-ф, спиртяка…

Худорлявий відмовився пити, лише смачно хрумтів розрізаною цибулиною, поклавши її на бутерброд.

– Володько, кинь свої штундівські звички, ти ж не на зібранні, відпий ковток, хоч зігрієшся! – насідав на хлопця коренастий, пхаючи йому під ніс флягу.

– Відчепися від людини! Дай сюди! – Сашко підійшов, струшуючи з рук холодні краплі. Узяв флягу й добряче потягнув із горла, аж сльози на очах виступили. Щоб приятелі не побачили його слабкості, відвернувся й витерся рукавом, стримуючи кашель. Потім глянув у корзину.– Диви – твій бурштиновий кінь гарні місця стереже.

– Краще не накликай! – стишено мовив Григорій, зосереджено жуючи шматок в’яленого м’яса.

Коли чоловіки закінчували сніданок, сонце вже піднялося над краєм болота й рожевим диском торкалося вірхів’їв лісу на сході, розганяючи першим промінням легкий серпанок, що висів над водяною гладдю. Після тріскотні й шуму бурхливої води, що виривалася з помпи, над болотом висіла тиша. І від того раптового безгоміння аж пищало у вухах, тиснуло на барабанні перетинки, ніби весь той стовп атмосферного тиску, що сформувався десь у височині, тепер спирався просто їм на тім’я – наче віко залізної скрині.

Сашко закурив, відійшов до куща полегшитися, прислухався. Щось надто тихо, навіть птах не крякне.

Усе спорядження, разом із шлангами, було вже зібране й закріплене на залізних ребрах мотоколяски. Старателі посідали на своїх «коней» і чекали лише Сашка, аби переїхати в інше, ще «не розпечатане» місце. Бригадир докурив цигарку й викинув недопалок у каламутну воду. Той розлючено зашипів, випустивши останню цівку диму. Аж раптом це шипіння ніби почало дужчати, наростати, його підхопила луна – і вже у підліску перетворилася на шум далекого двигуна.

– Хтось теж це чує чи в мене глюки? – звернувся він до приятелів.

Із західного боку болота, який прикривав рідкий ліс, ледь чувся шум двигунів.

– Облава! Тікаємо! – скомандував Сашко й хутко побіг до мотоцикла.

– Може, заховаємося й перечекаємо? Тут на острівці, за кущами, нас із дороги не видно! – озвався Володько.

– Ні, хлопці, гляньте – це по наші душі! Якийсь дятел настукав.

З рідколісся вигулькнула пара машин та, підскакуючи на купинах, погнала лісовою дорогою просто на їхню схованку. Здалеку важко було розгледіти, що за автівки. Сашко дістав польовий бінокль, приклав до очей: першим ішов розмальований у захисні кольори військовий «уазік», позаду – броньований мікроавтобус «Мерседес» темного кольору.

– Ого, до нас високі гості!

– Сашко, ти ж казав, що ментів не боїшся – у тебе все схоплено…– злякано промимрив Григорій.

– Це не наші. Я своїм справно плачу. Певне, із області. А може, київські? Всіх не підігрієш, ми ж не сонце, навіть якщо ноги простягти біля помпи. Хутчіш забираймося! Нам головне – першими до лісу дістатися…

Наче сполохані зайці, хлопці кинулися до мотоциклів, і за мить, розриваючи тишу пекельним ревом проіржавілих глушників, розлетілися врізнобіч моховим болотом. Володько, прямуючи до найближчого підліску, гнав скутер, пригнувшись майже до руля, петляючи між кущами, що немилосердно шморгали його по обличчю. Гриша із Сашком, реп’яхами вчепившись у сталевий скелет «Днєпра», летіли просто до жевріючого на сході сонця. Мотоцикл під ними шалено ревів і підстрибував, як норовистий кінь, що злякався вовчого духу й намагається позбавитися вершників. Сашко витискав зі старої залізяки все можливе, впевнено оминаючи вікна й трясовиння. Він вів мотоцикл через болото відомою лише йому стежкою, довіряючи скоріше інтуїції, ніж очам.

Коли півшляху до рятівного лісу було подолано, Сашко озирнувся.

Переслідувачі виявилися навдивовижу настирливими. Вони теж розділилися: чорний «Мерседес» переслідував скутер, а ледве не на хвості в них висів плямистий «уазік».

– Гришо, я зараз поверну біля канави, а ти стрибай!

– Може, краще зупинимося, віддамо бурштин? То, мо’, відпустять, як того разу?

– Ні, помпу заберуть! Я ж її по гвинтику збирав! П’ять кусків «зелені» в неї вбухав! Такої помпи в усьому Плесові не знайдеш! – намагався перекричати гуркіт двигуна Сашко.– Хер я її віддам! – Він люто сплюнув під колесо.

Коли мотоцикл знову вискочив на тверде й відстань від переслідувачів відчутно зросла, Сашко звернув до зарослої верболозом канави й стишив хід.

– З Богом! – гукнув він через плече.

Григорій відірвався від мотоцикла й пірнув у зарості. Так ховаються сполохані перепілки – тільки-но був, а наступної миті не стало. Тепер, навіть спіткнувшись об нього, найуважніший дозорець не помітить замаскованого втікача. Заритий у пріле листя, заляпаний багном, він скоріше видасться колодою, ніж живою істотою.

Сашко додав газу. Полегшений «Днєпр» ніби злетів над купинами. Інколи він усе ж торкався землі, й тоді з-під шин далеко назад летіли шматки мокрої глини впереміш із мохом і травою. Втікач припав грудьми до бензобака, наче вправний вершник до холки скакуна, жадібно вдихаючи бензинові випари, ніби прагнучи стати ще одним двигуном і додати сили сталевому коневі. Він пильнував дорогу попереду, зрідка кидаючи погляди на рятівний ліс, але той щось дуже повільно наближався. Ніби якийсь злий дух притримував Сашка за полу й не відпускав, аби не дозволити заховатися.

Його почало морозити від страху. Що відбувається? Адже він не раз утікав від переслідувачів, проте такого ніколи не було! Може, стомився, чи це просто через нервову напругу? Ще й ці погані передчуття… Після Гришиних оповідок ніяк не міг заснути, тому й на промисел виїхав геть викручений.

Руки Сашка на кермі зовсім отерпли – важка помпа в колясці постійно тягла кудись убік, загрожуючи перевернути «Днєпр» на віражі. Але він тримався. Ще трохи… Ось уже він – ліс, рукою подати, там порятунок!..

Ледве переднє колесо торкнулося перших кущів підліску, Сашко відчув якесь дзижчання у себе над головою, ніби над маківкою пронісся рій шершнів. Згодом навздогін, пересилюючи рев двигуна, долинули тріскучі звуки. Невже здуріли – стріляють?! Не повірив собі; проте щойно мотоцикл на всьому ходу влетів до соснового лісу, на голову йому впали кілька гілок, зсічених кулями. Тільки тоді почулося звіддаля волання гучномовця, що розкочувалося