Читати книгу - "Бурштин"

– Тоді…– Володько зам’явся.

– От що я вам скажу: треба за Синій Горб їхати! – впевнено вимовив старший із чоловіків.

– Сашко, ти з дуба впав? Там же Додік зі своїми дружками пасеться!

– Срати мені на твого Додіка, він що – всі болота скупив? Я, може, перший там мити почав, ще коли той Додік під стіл на горщик ходив. Голосувати не будемо, я й так повівся на ваші вмовляння й половину дня згаяв!

– Тобі вирішувати, але я б спочатку все зважив. Може, не тре перти на вили, нащо нам ще одна війна? Додік, як дізнається, в’язи нам скрутить,– сказав коренастий.

– Гришо, не заставляй мене називати тебе сцикуном. Я кажу – там озолотитися можна, ці місця я сам давно розвідав. Їхні «жужики» глибоко не беруть, всього метрів на десять, наша ж «Ластівка» з самого дна виймає. А Додік із своїми холуями хай іде під три чорти!

– Я не сцикун, ти ж мене не один рік знаєш,– образився Гриша.

– Добре, проїхали, без образ! – Сашко поплескав товариша по плечі.– Збираймося, на сьогодні доста! Завтра в «Янтарі» все перетремо!

Сашко пішов до свого мотоцикла і почав скидати з нього маскувальні гілки. До чоловіка приєдналися товариші. За кілька хвилин вони вже тріскотіли своїм мотоконем, об’їжджаючи болото.

Неподалік від річки Случ, в околицях забутого Богом поліського містечка Плесів, що споконвіку скніло серед непрохідних лісів і бездонних боліт, де з промисловості був лише кар’єр з видобутку граніту, віднедавна знайшли поклади бурштину. Вірніше, той бурштин не з неба сюди насипався, а випихався землею й вимивався дощем здавна, проте зацінився тільки тепер. Раніше поліщуки навіть не знали, що ходять по такому багатству, не звертали уваги на ті згустки правічної затверділої смоли, хіба що хтось збирав їх, щоб розпалити сирі дрова в печі. А тепер знайшлася своя золота жила – за жменю зібраних камінців заїжджі комерсанти дають грубі гроші, у що спочатку мало вірилося.

Можливо, то була данина Божа цьому сірому, тьмяному, зачуханому люду, що безпросвітно гарував: на кар’єрі, по закордонах, на грибах, на чорницях, але, крім чорнобильської радіоактивної хмари, так нічого й не нажив,– а можливо, й випробування. Бо найбільше від цього почала потерпати саме поліська земля, що й досі тих поліщуків і годувала, і тримала.

Отже, щоб запобігти безконтрольному і варварському поводженню з природними ресурсами – лісом, землею, довкіллям,– і було створене державне підприємство «Укрбурштин», що мало займатися видобутком «сонячного каменю». Відкрили його помпезно, заасфальтували дорогу; на відкриття приїздив навіть сам президент. Гарна вийшла церемонія: з перерізанням синьо-жовтих стрічок, із музикою, промовами, сяючими перспективами, але невдовзі все тихесенько зійшло на пси. Хтось із депутатів-скоробагатьків, не без згоди зверхників, наклав лапу на родовища, і брунатні камінці потекли повз державну кишеню. На підприємстві миттєво скінчилися кошти, платити робітникам стало нічим, обладнання швидко випрацювало ресурс, і новостворений «Укрбурштин» ледь животів. Місцеве ж населення, аби не опинитися осторонь від великого діла, кинулося промишляти коштовний камінь по всіх околишніх полях і болотах. Утворився такий собі підпільний поліський «Колондайк» (від словосполучення «колотити багно») із суто українським присмаком. А там, де гроші й коштовності, завжди знайдеться звивиста людина, що ті гроші прикарманить. Усе ніби за славнозвісними оповіданнями Джека Лондона: містечко старателів – шукачів скарбів і салун при дорозі.

Кафе під вивіскою «Янтарь» стояло трохи віддалік від головної вулиці містечка. Хоча сказати «кафе» – то занадто. Стару кар’єрну робітничу їдальню викупив і переобладнав під «наливайку» якийсь азіат, і зараз там гуртувалася й проціджувала свої незаконно отримані кошти сільська молодь.

Саме в «Янтарі» місцеві старателі знаходили «підприємців», яким сплавляли свої камінці, саме там вони обговорювали подальші плани, сюди ж несли зароблені гроші, аби спустити їх за ніч-другу.

Сьогодні зранку відвідувачів у кафе було мало, лише за крайнім столом біля широкого каламутного вікна сиділо троє чоловіків. Вони зсунули разом два столи та обсіли їх у невимушених позах – приблизно таких, які пасують «поганим хлопцям» у голлівудських стрічках. Зазвичай зал наповнювався ближче до ночі, але хлопці, певне, зібралися задля серйозної розмови. Проте, на відміну від лихої пам’яті партійних зборів, усі серйозні плани тут починалися не з пишних промов, а з випивки й розлогих філософських міркувань.

По-перше, цьому сприяла некваплива атмосфера поліського життя: тут ніхто нікуди не поспішав.

По-друге, кожну важливу справу належить обсудити з усіх боків, тим паче, що часу й грошей удосталь.

Хоча кожна розмова в кафе крутилася навколо бурштину й закінчувалася знову-таки бурштином, але зазвичай розпочиналася вона віддалік.

Так і сьогодні – балаканина в кутку біля вікна давно була в розпалі, але про головне ніхто навіть не заїкався. Молодих чоловіків уже оповила хмара цигаркового диму, наче в індіанському вігвамі, коли в ньому розпалюють ритуальне вогнище, аби відігнати злих духів. Дим нерухомо висів у спертому повітрі, спускаючись шарами до напівпустих келихів.

– …За насипом, біля кар’єру, було колись селище. Ще й досі там садки посеред лісу трапляються. Пам’ятаєш, Сань, попелище біля рову?..

– Ну? – Найстарший із компанії випустив угору кільце диму.

– От тобі й ну! – нахилився вперед оповідач.– Там колись, ще за Польщі, фаянсовий завод стояв. А глину для нього брали із Синього Горба. Так от, дід Мирон розповідав, що народу погинуло в тому глиняному кар’єрі – страх. Страшне місце…

– Який ще Мирон? Той, що глухий, як тетеря? – гигикнув інший слухач, що сидів, осідлавши стілець, як верховий коня.– Та він же такий старий, що не пам’ятає, як його звати!

– Дарма ти так, Володько,– повернувся оповідач до скептика.– То не простий дід. Мати мені казали, що дід яку хоч молитву знає. Може й вилікувати, й порчу навести. Яйцем викачує, зілля різні… Ні, не думай, що він простий.

– Ну то й що, що дід не простий? Ти ближче до сюжету, а то вже пиво кінчається, ще й Галина за розрахунком іде,– перебив оповідача Санько.

До них, вимірюючи порожній зал підборами із залізними набійками, наближалася миловида струнка дівчина в короткому фартушку.

– Принеси, Галю, ще пива, а мені квасу! У нас тут ще довга розмова,– вигукнув худорлявий Володько, наймолодший із друзів. На його загорілому веснянкуватому обличчі ледь почали пробиватися вуса.

– Вже розбіглася! Джонік, наш господар, забороняє наливати в борг. А ваш Сашко ще не заплатив за дзеркало, що позавчора розколошматив у туалеті. З Додіком вони,