Читати книгу - "Оповідання"

А коли пробилися, — побачили під собою ландшафт, що дуже нагадував нам земний, десь у Індійському океані; великі зелені гористі острови між широкими протоками, неначе ми летіли на великій висоті над Явою, Суматрою, Целебесом чи Борнео. Снаряд опустився на воду поблизу берега великого острова. Берег виявився пласким, і причалити до нього було зручно.

На воді відразу звернули на себе нашу увагу крупні плаваючі тварини, схожі на великих чорних лебедів, з довгою шиєю і маленькою головою на широкому тулубі. Але, підпливши до одного з них ближче, ми розгледіли, що шия і тулуб цього «лебедя» вкриті не пір’ям, а гладкою блискучою шкірою і що замість довгого й плоского дзьоба він розкриває зубасту пащу. Це були величезні ящери, схожі на плезіозаврів нашої Землі, як пояснив наш палеонтолог.

Поки наш снаряд поволі плив до берега, ми помітили, що у воді мелькають риби різних розмірів і порід, плавають прозорі торочкуваті медузи, головоногі молюски з великими мацаками, маленькі черепахи. Над спокійною поверхнею води безперервно проносилися з пронизливим писком дрібні і крупні крилаті ящери, схожі на наших кажанів і загальною подобою і своїм польотом. Лише голови у них були більші, і в роззявлених дзьобах видно було гострі зуби. Коли один з них підхоплював на льоту з поверхні води рибу, що загаялася, інший ящір починав переслідувати його, намагаючись відняти здобич, третій приєднувався до гонитви.

Причаливши до берега, ми вийшли на просторий луг, покритий густою травою і невеликими кущами. У різних напрямах йшли второвані стежини, то вузькі, то широкі. Ми рушили по одній з них, звичайно, з рушницями напоготів. Уже перші кроки показали, що тут немає такої задушливої важкої спеки, як на Меркурії. Відтуливши маску, я виявив, що можна обійтися без неї, повітря тепле і вологе, але не забиває памороки. Вдалині на лузі паслися якісь тварини, до яких ми й подалися. Дорогою відзначили, що в траві шмигають невеликі чотириногі завбільшки з кішку, жовто-бурі, волохаті і дуже моторні — докладніше розглянути їх не вдалося.

— Ймовірно, ссавці ранньої стадії розвитку. Неодмінно треба роздобути їх! — сказав наш палеонтолог.

Звірі, що паслися, піднялися з трави і розглядали нас із здивуванням. Вони були вищі від людського зросту. «Ігуанодони юрського періоду», — визначив їх той-таки вчений. Ігуанодони рвали траву, зігнувшись і допомагаючи собі передніми лапами. Загальною формою тіла вони схожі на австралійських кенгуру, але більші від них і вкриті блискучою шкірою сіро-зеленого кольору. Голова велика, схожа на кінську, шия довга, досить тонка, передні лапи маленькі. Дивлячись на нас, вони пережовували траву, захоплену товстими губами, і кивали головами. А потім, чогось злякавшись, кинулися тікати, незграбно, але швидко перевалюючись на масивних задніх ногах. Палеонтолог устиг сфотографувати їх, щойно вони знялися. Відбігши недалеко, вони зупинилися, обернувшись до нас, і продовжували жувати товсті стебла.

В повітрі над лугом зрідка проносилися, роззявивши зубаті пащі, літаючі ящери завбільшки з гусака. Я помітив, як один з них упав каменем у траву, потім піднявся, тримаючи в зубах якогось буро-жовтого звіра, який ще борсався.

Ящір поніс свою здобич на дерево сусіднього гайка, до якого ми підходили, і всівся на сук, збираючись пообідати. Наш палеонтолог звів електричну рушницю і вистрілив. Ящір впустив свою жертву і сам упав разом з нею. Коли ми підійшли, обоє звірів уже не рухалися, і ми підібрали їх, щоб розглянути детальніше вже в ракеті.

Гай складався з великих папоротей, хвощів, цикадових, схожих на пальми, з густим підліском із різноманітних кущів. Наш ботанік, звісно, наламав галузок рослин різних порід з квітами. По листю повзала гола й волохата гусінь, бігали дрібні і крупні жуки, в повітрі ширяли бабки та інші крилаті комахи різних форм і барв. Їх було так багато, що деякі раз у раз налітали на нас і падали на землю або сідали на одяг, так що доводилося їх струшувати. Комах переслідували невеликі крилаті ящери, спритніші від крупних, хапали і сідали із здобиччю на гілки дерев і кущів, щоб проковтнути її без завади. Гаї, особливо з тіньового боку, рясніли цими комахами і їх переслідувачами.

Проминувши гай, ми спустилися до пляжу великого озера, усипаного дрібною галькою яскраво-червоного кольору, — уявіть собі цей дивовижний пейзаж! Тут ми відразу наткнулися на великих черепах, зайнятих кладкою яєць. Своїми товстими пазуристими лапами вони розкидали гальку в боки, вигрібали довгу западину на кшталт жолоба, і потім самка, рухаючись уздовж неї, укладала один за одним десяток білих яєць, а самець, що повз трохи лівіше, закидав їх галькою. Щитки черепах були темно-жовті з темно-бурими краями.

Якісь довгасті горби неподалік звернули на себе нашу увагу тим, що вони начебто здригалися. Ці рухи видавали, що це живі істоти, а не вали гальки, накидані прибоєм. Ми наблизилися і справді побачили величезних звірів, що простяглися на пляжі. Вони, ймовірно, відпочивали після доброї їжі. Тулуби їх здіймалися плоским горбом, від якого в один бік тягнувся, спадаючи, величезний хвіст, а в протилежний — нетовста шия, що закінчувалася головою, геть крихітною в порівнянні з масою тіла. Забарвлення тварин — буро-зелене, з поздовжніми темнішими смужками — підсилювало їх схожість з валиками прибою. Над ними роями вилися крупні мухи і пробували сідати їм на спину. Здригаючись, тварини відганяли їх.

Ми зупинилися кроків за сорок від звірів. Наш палеонтолог, подивившись у бінокль, пояснив нам, що це, ймовірно, бронтозаври — сумирні пожирачі водоростей. Вони лякають лише масою свого тіла.

Нам закортіло дізнатися, як виглядатимуть ці земноводні чудовиська, коли вони встануть на повен зріст. Не підходячи ближче, палеонтолог вистрілив у повітря. Бронтозаври схопилися досить моторно, незважаючи на розміри їх тіла. Витягнувши хвости і піднявши голови, вони побігли, погойдуючись на ходу, до води. Їх було четверо. Важко ступаючи масивними ногами, схожими на ноги бегемота, і розбризкуючи воду на всі боки, вони зайшли в озеро до половини черева, зупинилися і, повернувши голівки в наш бік, розглядали порушників їх післяобіднього відпочинку. Тепер було видно, що спина їх здіймалася вище піднятої руки людини середнього зросту; завдовжки ж, від голови до кінця хвоста, вони були метрів з двадцять.

— І скільки така озія повинна щодня поглинати рослинності для свого існування! — вигукнув ботанік.

Але тут наша увага була відвернута іншим