Читати книгу - "Акротірський шпигун"

Тоді я досить обережно почав розпитувати його про археологічні знахідки. Як відомо, людина найскоріше виявляє своє обличчя, коли тактовно почнеш цікавитися її роботою. Повинен зазначити, що до цієї бесіди я заздалегідь належним чином підготувався: всю другу половину дня просидів у англійській бібліотеці Нікозії і прочитав про кіпрську старовину все, що знайшов.

І оскільки у мене завжди була чудова пам'ять, я почував себе цілком компетентним у цьому питанні.

— Я щиро здивований, — сказав через якийсь час Вальполь, — що ви, лейтенанте Андерсон, виявляєте цікавість до таких речей. — (Мені здалося, ніби в його голосі забриніла глузлива нотка). — В наш час люди майже не звертають уваги на це. Складається таке враження, що епоха сенсаційних розкопок минула назавжди. — Він осудливо зморщив свого орлиного носа і докінчив: — А тут на Кіпрі після Чесноли майже зовсім нічого не робилося в цій галузі.

— Це був італійський археолог, чи не так? — з пошаною зауважив я.

— Це — великий попередник містера Вальполя, — сказала міс Ругон.

— Луїджі Пальма ді-Чеснола, — пробурмотів Вальполь, безцеремонно потягаючись і заклавши руки за потилицю. Одверто кажучи, від такої поведінки та ще в такому місці мене покоробило. — Так, він народився в Туріні… Повернувшись з Кримської кампанії, пішов на службу до американців і під час війни з Південними штатами дослужився до бригадного генерала. Пізніше став консулом США на Кіпрі. Тоді це була завидна посада; вона надавала йому широких можливостей присвятити себе дослідницькій роботі.

Я звернув увагу на досить культурну мову Вальполя, яка приємно контрастувала з його недбалою, а за столом навіть вартою осуду поведінкою. Незважаючи на недбалість в одязі і жестах, яка звичайно властива багатьом науковцям, він справляв враження дуже вченої людини. І хоча я знав, що кваліфіковані агенти з метою маскування нерідко проходять ретельну підготовку в певній галузі знань, — та я й сам кілька годин тому начиняв свою голову відомостями з археології, — протягом того вечора мені не раз спадало на думку, що наша контррозвідка помилилася. Жодна шпигунська школа в світі не могла б зробити з Вальполя такого любителя старовини, яким він був.

— Оскільки ви, міс Ругон, і ви, містер Андерсон, виявили таку велику увагу до моєї роботи, я хотів би запропонувати вам поїхати зі мною на місце розкопок, — нарешті сказав він. — Післязавтра вранці я їду в Акротірі; в моїй машині вистачить місця на всіх, і я дуже хотів би показати вам воістину дивовижне місце моїх розкопок. А для вас, міс Ругон, я повинен ще додати: там поблизу є невеличке, але на диво чисте озеро — ви могли б поплавати, скільки вашій душі заманеться.

Я з радістю кивнув на знак згоди, і міс Ругон теж прийняла пропозицію.

Ми жили на різних поверхах і тому розпрощалися в ліфті. Добравшись до своєї кімнати, я приготував собі тепленьку ванну — і заслужено; я мав право пишатися успіхами першого дня: завоював прихильнісгь Вальполя та ще й познайомився з такою чарівною дівчиною. Правда, мені було ясно, що Вальполь запросив мене лише для того, щоб зручніше було заманити в свою машину міс Ругон. Однак від цього нічого не мінялося в головному: він давав мені нагоду пильно стежити за ним самим протягом цілого дня.

А може — це припущення прийшло мені в голову, коли я вже задоволений сам собою лежав у ванні, — може, у нього зародилася якась підозра? Тоді він, мабуть, запрошував мене лише для того, щоб показом своїх розкопок переконати у вірогідності свого маскараду…

Грунтовно розміркувавши, я відкинув таку можливість, прийняв холодний душ і ліг спати. Та одразу заснути мені не вдалося; я кілька разів ловив себе на тому, що намагався викликати в уяві ту біляву, карооку журналістку — її погляд, посмішку, звучання її голосу…

«Викривати шпигунів — не така вже й погана робота», подумав я, засинаючи.

Випуклий плексиглас і хромований радіатор поблискували, осяяні першими променями вранішнього кіпрського сонця. Натан Ф. Вальполь сів за кермо довжелезного фордівського «Лінкольна», випуску 1950 року, в якому ми утрьох зручно вмістилися на передньому сидінні; позаду сіли два турецьких землекопи, поклавши свій шанцевий інструмент у багажник.

— Незламна машина, — сказав Вальполь з дитячою гордістю американця, звертаючись до міс Ругон, яка сиділа поміж нами. — У неї під капотом сто п'ятдесят дві кінські сили. Неймовірно потужний мотор.

При цьому він так рвучко натиснув на педаль, що нас, як у реактивному літаку в момент старту по тривозі, з силою притиснуло до спинки сидіння. Один із турків боляче стукнувся головою і щось забелькотів своєю чудернацькою мовою.

Після такого різкого старту я вже приготувався до найгіршого; проте Вальполь, поки ми їхали плутаними вуличками столиці, виявив себе надзвичайно обережним, навіть боязким водієм. Він давав дорогу кожному ішакові, запряженому у візок, щосекунди сигналив своєю музикальною триголосною сиреною і кожен раз, коли потрапляв у вир вуличного руху, терпляче чекав, поки клубок розмотається без його участі.

Але тільки-но ми вибралися на шосе Нікозія — Фамагуста, як він уже не міг стриматися від того, щоб не показати своїй чарівній пасажирці, на що здатний його «неймовірно потужний мотор». Кілька разів стрілка спідометра переповзала через риску, що позначала дев'яносто миль, і тоді, крім свисту вітру, до моїх вух долинали з заднього сидіння невиразні заклинання й вигуки, серед яких час від часу можна було розібрати лише слово «аллах». Мабуть, то були магометанські молитви, а може, й прокляття.

Був чудовий сонячний ранок — принаймні коли дивитися перед собою чи вбік. Позаду нас ландшафт закривала хмара куряви з кілометр завдовжки, яку здіймали в своєму шаленому русі колеса нашого автомобіля. Через це машина містера Вальполя дещо нагадувала реактивний винищувач. Очевидно, й міс Ругон подумала про це, бо сказала:

— Я з нетерпінням чекаю, коли ви вже перекриєте звуковий бар'єр.

Після цього Вальполь погодився нарешті зменшити шалену швидкість.

Тоді мою увагу привернули численні позначки