Читати книгу - "Чи любите ви Вагнера?"

Верхній Сілезії. Ешелон два дні стояв на станції, загаченій товарними вагонами, ящиками, меблями, бочками, коли серед в’язнів, що лишилися в живих, поширилась чутка, ніби їх мають передати, немов піддослідних тварин, націстським вченим і хірургам для біохімічних експериментів і вівісекції.

Бунт спалахнув, коли відчинили двері для роздачі юшки. Всі, в тому числі й напівживі, без будь-якої попередньої домовленості, люто кинулись на своїх охоронців.

Вони роззброїли частину есесівців, і почався страшний нерівний бій, без милосердя, до останнього. Між ними, які розуміли, що їм нема чого втрачати, що попереду на них чекають ще страшніші муки, які твердо знали, що вони або переможуть, або ж загинуть; і катами, розлютованими, що зустріли в цьому страшному лахмітті нескорену Людину, що не змогли закінчити так вдало розпочату брудну справу, що плани їх несподівано порушила жменька виснажених в'язнів.

Час від часу Сергій Ворогін тупав ногою по дошці, щоб настрахати щурів, і знову поринав у спогади.

Чи боявся він тоді, в той день? Безперечно, бо його не спіткала доля товаришів. Звичайно, він теж кинувся у бій разом з усіма, з єдиним бажанням: самому загинути, але… Автомат, що його він вирвав у есесівця, заїло з першої ж черги. Зупинившись раптово в смертельному розгоні, він якусь мить тупо дивився на вже не потрібну зброю, коли купа ящиків, за якою він ховався, обрушилася на нього від вибуху гранати. Його кинуло на землю, він покотився по платформі і впав на колію, між колесами вагона. Оглушений, він лежав там хвилину, може, дві; потім…

Він не любив згадувати про те, що було потім.

— Ну ж-бо, Сергію, будь чесним із собою.

«Добре, що ж потім? Чи винен я, що так учинив? Чи правильно я зробив тоді, за тих обставин? Що ж, мабуть, правильно… живий я можу і далі битися з фашизмом. Моя смерть тоді нікому б не допомогла.

Ну ж-бо, Сергію, будь чесним з собою». Звичайно, коли він спритно, мов дикун, плазував під вагонами, далі й далі від місця сутички, то робив це несвідомо, просто рятувався від неминучої смерті. А коли причаївся у товарному вагоні, його почали мучити докори сумління, але водночас десь у глибині його єства народилася радість: тепер він у безпеці, йому судилося уникнути сумної долі бідолашних товаришів, яких чекала смерть. Так, радість… Але хто міг би звинуватити його в цьому!

Сергій Ворогін зупинив біг думок і почав шукати відповідь на своє запитання. Справді, хто? Командири, його друзі, дружина? Звичайно, ні. Може, він сам, що знову по тих десяти днях опинився в безнадійному становищі? Ні. Він вкрав у смерті десять днів і можливість битися далі. А раптом хоч якийсь шанс… Шанс? Гм!..

Хай навіть і не було цього шансу втекти, та зате — Сергій Ворогін мовчки посміхнувся своїм спогадам — зате він їхав інтендантським поїздом. Так, вагон, що став для нього надійним притулком і сховищем, був виповнений жіночою білизною, бляшанками консервів і пляшками вина, безперечно, награбованими в якомусь польському місті. Десять днів мандрівки без ніяких пригод. І водночас десять днів жаху. Ті десять днів він добре харчувався, зміцнів, але ж десять днів і ночей на нього чатували тисячі смертей! Справді, сховавшись у вагоні і залишаючись там, він мусив весь час гарячково міркувати, як уникнути найближчої небезпеки і врятуватися; дуже швидко він усвідомив, що вийти з вагона непоміченим майже неможливо.

Рано чи пізно «вони» найдуть його, і це трапиться одразу по приїзді.

Протягом усієї цієї сліпої подорожі він боровся з почуттям смертельного страху, малюючи в уяві картини, одна одної страшніші, і женучи їх геть.

Колеса вистукували: ти помреш, ти помреш, ти мусиш вмерти, мусиш вмерти. Але нова сила, яка дедалі зростала, пульсуючи в його жилах, щодень невідступніше вимагала життя.

Життя, смерть, надія, впевненість.

Що ж, на кінцевій зупинці він дорого б продав своє життя. Принаймні, він стріляв би перший. На кожній зупинці поїзда серце його шалено калатало. Він уже бачив свою загибель. Ось вона, неминучість!

Але чудо таки трапилось.

III

— У цієї малої, старий, лише одна вада — вона спить і чує симфонічну музику… Шопен, Ліст, Бе-е-рр-ліозз! — кажучи це, він кумедно склав губи гузкою, схилив голову і побожно звів очі: — і Вагнер… Ну, звичайно, Вагнер! Щоразу, як я приходжу до неї, мене обов’язково дві години начиняють концертом для фортепіано з оркестром, а я…

— Матінко моя, — встряв Тентен, — опісля ти ж сам морочиш їй голову.

— Де там. Та й зустрічаємось ми вряди-годи.

— Еге, кажи мені… Я бачу, ти, брате, розумієшся на таких речах_ — знову перебив його Тентен, — ти тепер на музиці зуби з’їв.

Андре Ведрін знизав плечима і, замислившись, на хвилинку змовк. Симпатичний хлопець, високий, міцний. Правильні риси блідого обличчя, чорні очі, каштанове волосся, Такі подобаються дівчатам. Двадцять чотири роки, багато честолюбних мрій позаду. Де тільки можна, він залюбки грав роль паризького гульвіси, однак цинізм його був удаваний. Насправді ж він мав ніжну, чутливу душу й золоте серце. Хоч він і вважав себе твердим і розважливим, проте завжди був готовий зіграти Дон Кіхота й устряти в якусь неймовірну історію.

Спершу відмовляючись, він згодом став найближчим помічником відповідального за організацію руху Опору департаменту Пюї-де-Дом.

— Вона теж каже, як і ти, — сказав він, раптом посміхнувшись, — що я за рік стану професором в консерваторії.

— Ставай собі на здоров’я, а зараз випий ще чарочку на прощання і потім спатоньки, бай-бай. А якби ти знав, яке у мене м'яке ліжко!

Тентен точним рухом налив склянки. Ще б пак, двадцять років за прилавком! Золотаве, прозоре вино приємно дзюрчало. Тентен закоркував пляшку і любовно поставив її на стіл, вкритий картатою клейонкою. Добре винце не любить, коли його тримають відкритим або ж збовтують.

— Ні, я піду до себе… Чемодан я вже приготував. Завтра я сяду на поїзд. На мене чекає Ліон.

— Слухай,