Читати книгу - "Зброєносець Кашка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Де ти все це роздобула?
— Важко, чи що? У тітки Дарки на кухні попросила. Сказала, що ти не їв. Ти чому не вечеряв?
— Он через того типа. — Володя хитнув головою туди, де, наїжачившись, сидів біля вогню Кашка.
— А що він натворив? Я так і не зрозуміла.
— Ну що… — Володя проковтнув величезний шматок, — Треба було смужки на стрілах зробити. Я його попросив. А він замість корабельного сурику, який сохне за п'ятнадцять хвилин, розкопав десь просту олійну фарбу. Їй два дні треба, щоб висохнути. От я й зішкрябував до вечора. П'ятнадцять стріл, і на кожній по три широкі смужки.
Рая співчутливо зітхнула.
— Усі вони такі. Світлана моя до вогнища йти не хоче, каже комарі кусають, і в наметі сама сидіти боїться. Ну я піду.!. А на Кашку ти не дуже сердься, він, певно, переживає.
Володя відмахнувся.
— Я не серджусь. Дарма. Тільки він нічого не переживає. Сидить, та й усе. Вогонь гріє, комарів немає, що ще треба? Ну які, Раю, у такого малюка переживання?
Розділ третійАле Володя помилявся. Були у Кашки і переживання і клопоти.
Були у нього й таємниці.
Найбільша таємниця — Кащина Країна. Ніякої назви Країна не мала, Кашка її ще не придумав. Країна — та й годі. У Країні жили чолотяпики.
Слово «чолотяпики» Кашка вигадав сам. Воно означало те ж саме, що «чоловічки», але було цікавіше й смішніше.
Чолотяпики були різнії Льотчик зі зламаного літака, олов'яний Мотоцикліст, морський Капітан, зроблений з поплавця і сірників; старий буркотливий Шишан з ялинової шишки і Матрьошка — найменша з усіх матрьошок. Колись вона сиділа всередині інших, а потім загубилася і потрапила в товариство чолотяпиків.
Пізніше від усіх з'явився шостий чолотяпик — Альпініст, але про нього мова буде далі. Бо все слід розповідати по порядку.
Минулого літа вдома у Кашки сталося лихої дуже захворів батько. Він хворів і раніше, але не дуже, а цього разу хвороба скрутила його міцно. Назва у хвороби була довга й незрозуміла. Кашка не міг її запам'ятати. Проте він добре запам'ятав слова лікаря і «Операція потрібна обов'язково».
Кащина сім'я жила не в місті, а в селищі Камшал. Це від міста сто двадцять кілометрів залізницею. У селищі лікарі операцію не робили і сказали, що слід везти батька до обласної лікарні. Треба, значить, треба. Але ж сам батько їхати не міг, він навіть по кімнаті ледь-ледь ходив. Довелося матері брати на роботі відпустку і їхати також. Вона сказала, що житиме в місті, поки батькові не зроблять операцію.
Тепловоз прогув, мати помахала рукою з вагонних дверей, ї поїзд рушив.
Він рушив, зник за поворотом, за станційними будівлями і тополями, а Кашка стояв і дивився на блискучі рейки. Рейки відбивали сонце. Поряд з Кашкою стояла бабуся. Це була незнайома бабуся, батькова мама. Її звали баба Ліза. Вона приїхала тільки напередодні, щоб жити з Кашкою, поки не буде батьків. Досі Кашка її не бачив. Точніше, бачив, коли був маленький, але забув. Баба Ліза жила далеко в Ішимі, і її довелося викликати телеграмою.
Рейки сліпили очі й вичавлювали сльози. Кашка ковтнув повітря.
— Ходімо, — сказала баба Ліза.
Вона повернулася і пішла з перону, жодного разу не озирнувшись на Кашку. Він побрів ззаду. Вірніше, спершу побрів, а потім задріботів, бо баба Ліза ступала широко й швидко.
Вона була висока й худа. Кашка дивився на пряму бабусину спину з чорним трикутником хустки й гірко думав: «Кепсько буде тепер».
Баба Ліза виявилася похмурою і небалакучою. Цілими днями, сердито стиснувши сірі губи, длубалася в городі. З Кашкою розмовляла мало: «Сідай, їж… Сходи по хліб… Руки помий… Від хати не відходь… Лягай спати…» От і все. Може, у неї був такий характер, а може, вона сердилася, що її одірвали від домашніх справ і примусили морочитися з онуком. Кашка цього не знав і зрозуміти не намагався. Він слухняно бігав по хліб у сусідній магазин, старанно мив руки перед обідом, вчасно вкладався на свою рипучу розкладушку і від будинку не відходив, бо на цілий тиждень зарядила сіра мряка.
На душі у Кашки було теж похмуро й порожньо. А вечорами ця порожнеча заповнювалася їдкою нудьгою. Кашка скоцюрблювався під ковдрою і щипав себе за носа, щоб не заплакати. Він боявся плакати, бо баба Ліза спала погано, довго переверталася і зітхала за фанерною перегородкою.
Та одного ранку якийсь добрий вітер прогнав хмари, і в Кащине вікно зазирнуло вмите сонце. Глянуло, полоскотало Кашку променями і покликало в дорогу.
— Гаразд, — тихенько мовив Кашка і підвівся.
Він обережно одягнувся, витягнув з коробки олов'яного Мотоцикліста і вибрався на непросохлий ґанок.
Небо над Кашкою виявилося таким синім, що він навіть дихати забув. А земля аж сяяла. Перед світанком пройшов останній дощ, і травинки згиналися від ваги скляних крапель. А сонце вогняними струмочками стікало з мокрих Похилих залізних дахів.
Щоб не промочити у траві сандалії, Кашка зняв їх і при-стібнув на животі до шлейок своїх коротеньких штанців. Потім зістрибнув з ґанку. Холод, мов мишеня, одразу шмигнув під сорочку й почав дряпати спину дрібними кігтиками. Та Кашка не повернувся в дім. Він поставив на долоньку Мотоцикліста, задзижчав, як мотор, і помчав у кінець провулка.
За провулком починався луг з чагарником, а далі — березові переліски й бір. Там була Кащина Країна. Він поспішав туди разом з маленьким сміливим Мотоциклістом. На великій швидкості вони проскочили смугу чагарника й опинилися на сонячному обсохлому пагорбі. Тут Кашка заліг серед високих волотей вівсяниці і червоних кульок конюшини.
Він затис у кулаці котушку від ниток.
Насправді ж це була не котушка, а чарівна підзорна труба. Піднесеш до ока — і бачиш, як
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зброєносець Кашка», після закриття браузера.