Читати книгу - "Мандрівка в безвість"

— Так, Ярославе! Але загинути, не зробивши великого чину, ми не маємо права. Шкода віддати своє життя. Деякі особи задовольняються незначним, але є люди великих масштабів. Такі люди можуть вести за собою багатьох до якоїсь ясної мети, — заперечила Ярош. — Але, Ярославе, продовжуй свою думку — чому ти по пішов до лісу?

— Коли ти мені там, на фабриці, розповіла про втечу, я довго думав і прийшов до висновку, що це, може, ширші двері… За нас, українців, перед зовнішнім світом виступають інші, але врешті-решт ми повинні говорити самі. Скрипка в твоїх руках може зробити велику справу. Але українські музики, співаки, актори не ростуть, як бур’ян, їх треба плекати, як троянди.

— О, Ярославе! То ти найнявся у своєрідні садівники?

— Може… Ти не смійся, Олено, але тобі потрібна була охорона, це по-перше, а по-друге, я тут тому, що кохаю тебе, Олено! — палко промовив Ярослав, рвучко обійнявши дівчину.

Але вона швидко висвободилася і відійшла до вікна.

— Кохання!? Які чарівні, але сьогодні дивні слова, Ярославе. Кохання вішальників! — істерично вигукнула вона. — Яке може бути кохання, коли ми стоїмо над краєм власної могили, заглядаємо у сирову землю… Там повзуть хробаки, вони з’їдять тебе, мене, й від нашого тлінного тіла не залишиться нічого… Може, ми згоримо, може, наші тіла будуть розірвані на шматки…

— Гірко бути філософом… Мені здається, що людина, яка дуже багато знає — цим отруює власне життя. Он глянь на Марію й Юрія. Вони, немов двоє голубів, милуються і кохаються, і щасливі з цього. Вони в полоні сьогоднішнього життя, і їм, здається, зовсім не страшне те, що настане завтра. Вони завжди разом, — зітхнув Ярослав, додаючи: — Чому ти цураєшся мене?

— Не всі люди, Ярославе, мають однакову вдачу. Де один знаходить втіху чи радість, — іншому стає сумно, чи здається це нещастям. Зрозумій, друже, що тіло летить в прірву. Тіла нема. І не варто кохати на одну мить… Наші душі полинуть разом. Може, пізніше люди зможуть розгадати таємницю душі — живі нав’яжуть зв’язок з душами вмерлих, — я чула, що вчені вже роблять такі спроби, — й тоді…

— Олено! Чи ти при своєму розумі?

— Так… Я дуже багато думаю про життя наших душ… Ярославе! Коханий! Не смій більше говорити про кохання, — промовила, й на її обличчі було видно муки, але очі блищали від внутрішньої великої радості. — Якщо ми не загинемо — я кохатиму тебе до гроба, коли загинуть наші тіла, моя душа кохатиме твою вічно, вічно…

Ніч. У каміні тліє вугілля, ледве освітлюючи чотири силуети сидячих навколо людей. На стінах старовинної зали розвішані мисливські трофеї — голови диких кабанів і роги оленів. Вони виблискують шкляними очима, і Олені Ярош здається, що коли б вона була самотня, ці голови кинулися б на неї. Тому вона ближче тулиться до Ярослава. Він такий мужній і зуміє захистити її від страшних і потворних напасників.

У міжгір’ях перегукується сирена алярму і зміняється відгомоном далекого бомбардування.

Чотири земляки оповіданнями з минулого, намагаються розвіяти той глибокий сум, що наповнює їх серця.

— Ви, Олено, колись вчилися у музичній школі? — запитав Юрій.

— Так. Я скінчила школу з найвищою відзнакою — золотою медаллю, а потім ще вчилася у професора Середенка. День першого виступу був найрадіснішим днем мого життя. Хочете, друзі, я розповім вам про це?

— Просимо, Олено! Просимо!

— Моє серце завмирало, коли я в гарному вечірньому вбранні від найкращої львівської кравчині піднялася на яскраво освітлену естраду рідної школи. Я боялася підвести очі, зустрітися з поглядом тисячі слухачів. Понад усе я боялася, що вони загіпнотизують або наврочать мене. Акорд. Мій смичок доторкнувся струн скрипки, і я наповнювала залу все новими, наростаючими хвилями згуків. Вони несли мене і слухачів, немов на крилах, на саме небо мрій. Адже ж кожна людина на свій смак створює ілюзію свого кращого і бажаного. Я забула за все. Лише бурхливі оплески, немов хвилі далекого і теплого моря, повернули мене до дійсності, і я сміливо глянувши в залу, побачила тисячі блискучих від сліз очей… То були сльози радості і найкращі хвилини мого життя.

— Так! Це найкраща нагорода артистові! — замріяно промовив Ярослав.

— Але як це далеко від нашої дійсності!

— Життя акторів і славетних музик мені невідоме — я дочка селянина. Але і у нас вдома були свої селянські радощі. Бувало, вийдемо на поле, де хвилюється стигла золота пшениця… Жнемо, співаємо пісень, і вони линуть в безкрає блакитне небо… Які то були чудові дні… — розповідала Марія.

— Пережите завжди здається кращим, — тихо промовила Олена.

— Так… Дійсно, що маєш — не цінуєш, а втративши — плачеш.

— Друзі! За три дні перед самою війною мені снився знаменний сон. Хочете, я вам розповім?

— Просимо, Олено!

— Мій сон, немов якась містична книга, — промовила дівчина, оглядаючися на виблискуючі зі стіни очі страшного кабана. Кутаючися у плаща після павзи, вона почала: — Уявіть собі ніч… Я лечу, і з висоти бачу ледве помітні окреслення континенту Европи. Міста немов вимерлі — ніде не видко ані вогника, ані променів світла.

Сиві високі гори велетенськими кам’яними руїнами лежать на землі, немов у стародавні часи хтось величний надзвичайними бомбами намагався знищити нашу планету.

Сірі й олив’яні хмари, немов полами важкої мантії, накривають гори і чіпляються за їх камінні верхи. Вихор несеться і кружить над горами, несамовито свище вітер у великих печерах, прикрашених білими сталактитами, — там царство Хаосу.

Він прокинувся після довгого відпочинку в гірському палаці і, піднявшися у весь свій величезний зріст, відділяється він