Читати книгу - "Айвенго (укр)"

— Прошу абата Еймера прийняти на збереження мою заставу і заставу цього безіменного мандрівника на знак того, що коли лицар Айвенго ступить на омивану чотирма морями землю Британії, він буде викликаний на бій Бріаном де Буагільбером. Якщо ж зазначений лицар не відповість на цей виклик, він буде проголошений мною боягузом з висоти мурів кожного з існуючих у Європі командорств ордену тамплієрів.

— Цього не трапиться, — втрутилася леді Ровена, перериваючи своє тривале мовчання. — За відсутнього Айвенго скажу я, якщо ніхто в цьому домі не бажає за нього заступитись. Я заявляю, що він прийме будь-який виклик на чесний бій. Якби моя слабка порука могла підвищити значення безцінної застави, представленої праведним мандрівником, я б поручилася своїм ім'ям і доброю славою, що Айвенго дасть цьому гордому лицареві бажане задоволення.

У душі Седрика знялася така буря суперечливих почуттів, що він не в змозі був промовити ні слова під час цієї суперечки. Але коли заговорила Ровена, її голос ніби змусив його отямитись і порушити мовчанку.

— Леді Ровено, — сказав він, — це зайве. Якби знадобилася ще застава, я сам, хоча Айвенго жорстоко образив мене, готовий власною честю поручитися за його честь. Але, здається, пропонованих застав і так досить — навіть за модним статутом норманського лицарства. Чи не так я кажу, отче Еймер?

— Цілком правильно, — підтвердив пріор, — ковчег зі святинею і цим багатим ланцюгом я відвезу до нашого монастиря і зберігатиму в ризниці, аж поки ця справа не матиме належного кінця.

Слідом за тим прощальний кубок обійшов усе коло. Гості, низько вклонившися господареві і леді Ровені, встали й розбрелися по залу, а господарі в супроводі найближчих слуг пішли у свої покої.

— Нечестивий пес, — кинув тамплієр єврею Ісааку, проходячи повз нього, — так ти теж пробираєшся на турнір?

— Так, збираюсь, — відповів Ісаак, смиренно кланяючись, — якщо завгодно буде вашій високоповажній доблесті.

— Аякже, — сказав лицар, — для того і йдеш, аби своїм хабарництвом розоряти людей. Готовий поручитись, що в твоєму гаманці повно-повнісінько шекелів.

— Жодного шекеля, ані єдиного срібного пенні, ані півшеляга, клянуся Богом Авраама! — сказав єврей, сплеснувши руками. — Я зовсім збанкрутів. Навіть плащ, який я ношу, позичив мені Рейбен із Тадкастера.

Тамплієр жовчно посміхнувся і промовив:

— Проклятий брехун!

Він відійшов від єврея і, звернувшися до своїх мусульманських невільників, сказав їм щось мовою, невідомою нікому з присутніх.

Бідний старий був настільки приголомшений звертанням до нього войовничого ченця, що той встиг уже відійти на інший кінець залу, перш ніж бідолаха зважився підвести голову і змінити свою принижену позу.

Незабаром тамплієр і абат пішли у відведені їм покої. Проводжали їх дворецький і чашник. При кожному з них ішло по двоє прислужників зі смолоскипами, а ще двоє несли на тацях прохолодні напої; тим часом інші слуги господаря вказували почту тамплієра і пріора та іншим гостям місця, відведені їм на ночівлю.

Коли пілігрим у супроводі слуги зі Смолоскипом ішов до комірчини, де мав ночувати поруч із євреєм Ісааком, їх зупинила покоївка леді Ровени, яка тоном наказу повідомила, що її пані бажає поговорити з пілігримом, і, узявши смолоскип із рук слуги і звелівши йому дочекатися її повернення, подала знак пілігриму йти слідом за нею.

Невеликий коридор і сходи, зроблені з товстих дубових колод, привели його до кімнати Ровени, дещо грубувата розкіш якої відповідала шанобливому ставленню до дівчини хазяїна дому. В оздобленні кімнати відчувалося багатство і навіть деяка вишуканість, але комфорту не було, оскільки за тих часів про нього не мали й уявлення.

Три покоївки, стоячи за спиною леді Ровени, убирали на ніч її волосся. Сама вона сиділа на високому, схожому на трон стільці. Весь її вигляд і манери були такі, що, здавалось, вона народилась на світ для преклоніння. Пілігрим одразу визнав її право на це, схиливши перед нею коліна.

— Підведись, пілігриме, — сказала вона привітно, — заступник тих, хто відсутній, гідний ласкавого прийому з боку кожного, хто дорожить істиною й шанує мужність.

Потім, звертаючись до свого почту, вона наказала усім відійти, бо хотіла сам на сам поговорити з пілігримом.

Леді Ровена помовчала хвилину, ніби не знаючи, з чого почати, потім сказала:

— Пілігриме, сьогодні ввечері ви вимовили одне ім'я. Я хочу сказати, — продовжувала вона з зусиллям, — ім'я Айвенго. І хоча в багатьох серце здригнулося при цьому імені, але тільки я зважуюся вас запитати, де і в яких умовах залишили ви того, про кого згадали.

— Я мало що знаю про лицаря Айвенго, — зніяковіло відповів пілігрим, — але я хотів би знати більше, оскільки ви цікавитеся його долею. Здається, він збирався повернутися до Англії. Вам, леді, має бути краще від мене відомо, чи є в нього тут надія на щастя.

Леді Ровена глибоко зітхнула і спитала, чи не може пілігрим сказати, коли саме варто очікувати повернення лицаря Айвенго на батьківщину, а також чи не наразиться він на великі небезпеки на своєму шляху.

Пілігрим нічого не міг сказати щодо часу повернення Айвенго; що ж до другого запитання леді Ровени, то він запевнив її, що подорож може бути безпечною, якщо їхати через Венецію і Геную, а звідти — через Францію й Англію.

— Дай Боже, — сказала леді Ровена, — щоб