Читати книгу - "Історія з собаками"

надано звання капітана. Светломир тримався з конструкторами офіційно й лише зрідка перемовляв з ними слово-друге. Зате Авакум, як більш компанійська людина, швидко став бажаним гостем за їхнім столом. Вони раділи, коли Авакум підсідав до них, бо його товариство рятувало їх від нудьги і гнітючих, тривожних думок. Але ставилися до Авакума по-різному. Самовпевнений і поважний Прокопій почав несподівано з люб'язним усміхом величати його приятелем, а Димо Карадимов у душі зненавидів його, бо Авакум двічі переміг його у розв'язанні логічних задач. Байдужісіньким лишався тільки Спиридон Хафезов. Він або не прислухався до Авакумових слів, або вдавав, ніби не прислухається, аби не встрявати в розмову. Якось Прокопій, звертаючись до Авакума, кинув на адресу Спиридона:

— Він замислився над тим, що відповідати слідчому!

Спиридон на мить зблід, змінився на лиці, тоді єхидно всміхнувся й собі обернувся до Авакума:

— Ви його спитайте, чого це він ні сіло ні впало забалакав про слідчих.

— Я мав на увазі твого слідчого! — розвів довгими руками Прокопій. — Ти ж маєш слідчого у власній хаті!

— А ви порахували, скільки разів він сказав слово «слідчий»? — знову звернувся Спиридон до Авакума. І додав: — Чомусь саме це слово не виходить йому з голови.

— Я кажу це слово, наче «добридень», а ти сахаєшся від нього, наче від чорта! — зневажливо посміхнувся Прокопій.

— А хто з присутніх не сахнеться, почувши раптом, як ласкаво згадують його дружину? — весело засміявся Димо Карадимов. — Хіба знайдеться такий сміливець?

Отак Спиридон Хафезов уперше заговорив при Авакумові.

Але вони з Прокопієм почали вчащати до корчми, коли в ЗСС поповзли різні чутки і навколо конструкторського відділу почали згущатися хмари. Димо ж Карадимов найперший з них переступив поріг корчми ще два роки тому. Удвох із подругою посиділи в «закутку», скромно попоїли, трохи випили й ні про що особливе не розмовляли. Але назавтра по всьому Н сорока рознесла на хвості чутку, що молодий інженер і дочка одного з поважних мешканців заручилися. Дійшло до того, що батько дівчини зателефонував до нього й сердито запитав, доки він триматиме в таємниці свої заручини з його порядною дочкою. Хлопець мусив знову привести дівчину до корчми, але вже у велику залу, покликав завідувача Трифона Конова, й обоє водно заявили, що того вечора у «закутку» гомоніли про погоду й таке інше, що ні про які заручини й словом не обмовилися, бо вони цього й на гадці не мають. Трифон Конов згідливо мовив, що і в нього склалося таке саме враження, і твердо пообіцяв залагодити справу. Інакше й не міг зробити статечний чоловік, оскільки і Димо, й дівчина стверджували те саме, тільки що дівчина говорила сумно, а молодий інженер сердито й рішуче.

Після цього випадку Димо Карадимов обминав «закуток». Він і далі ходив до корчми, але вже до великої зали. Там підсідав до мисливців, хоч сам не так-то вже й кохався в полюванні. А в «закуток», доки справи на заводі не ускладнилися, не зважувався заходити навіть із товаришем — настільки той «закуток» дався взнаки.

Так стояли справи до того вечора.

До вечора двадцять четвертого жовтня.

* * *

Троє конструкторів дісталися до корчми саме вчасно, бо холодний вітер посилився, а ріденький спокійний дощик раптом перейшов у зливу. В «закутку» вже були відвідувачі. За одним столом сидів перший заступник генерального директора із Светломиром Горановим, а за сусіднім Авакум, розгорнувши журнал, розв'язував кросворд, спроквола смокчучи люльку й час від часу пускаючи кучеряві кільця синюватого диму. Конструктори зайняли третій стіл, найближчий до входу, й Прокопій відразу запросив Авакума до них.

— Жаргонне слово з семи літер, що закінчується на «а» і означає місце, де відбувають покарання? — запитав Авакум.

— Кутузка, — усміхнувся зверхньо Димо.

Авакум заповнив клітинки в кросворді й задоволено кивнув головою. Потім дістав із гаманця два старовинних срібняки, потемнілі, ще не очищені від окису, й похвалився:

— Оце сьогодні знайшов на Сухій річці.

— Старе срібло! — зауважив Прокопій, але не потягся до монет. — Певне, бозна-колишнє!

— І я гадаю, що бозна-колишнє! — іронічно скривився Димо.

— Македонське! — промовив Авакум. — Четверте століття до нашої ери.

— Досить давнє, — сказав Прокопій.

Авакум сховав монети в гаманець.

— Два місяці праці за дві срібні монетки! — поблажливо засміявся Димо. — Надто низька продуктивність праці. Або, як кажуть у народі, гора родила мишу!

— Ц» не мишенята, а ведмежата! — ляснув по гаманцю Авакум. — І не звичайної породи, а рідкісної, виняткової!

— Щодо продуктивності, то ти, шановний, — глянув начальник відділу на Карадимова, — м'яко кажучи, мислиш, як невіглас. Кожен пересічний інтелігент знає, що в археології кількість і ціна знайдених речей не мають жодної ваги. В цій науці важить зовсім інше. Унікальність та історична вартість. Чи не так, друже? — звернувся він до Авакума.

— Свята правда! Я ладен два роки копати, аби знайти хоч одну золоту монетку часів Олександра Великого! — кивнув Авакум.

— Е, золото — це зовсім інше! — промовив Димо. — Та й Олександр Великий на ринку, певно, високо цінується. За таку монету і я покопав би землю день-другий.

— З задоволенням дам вам лопату й кайло! — засміявся Авакум.

Прокопій кашлянув, видно, збираючись сказати щось різкіше на адресу Димо, але тут до нього підбіг офіціант і повідомив, що його просять до телефону.

Прокопій сягнув до кишені камізельки по годинник, але