Читати книгу - "1918. Місто надій"

трупів, що лежать у різноманітних позах. Робітники, червоноармійці, вільні козаки – усе змішалося. Міцний мороз скував загиблих незримими кайданами, зупинивши останній рух, але зберігши переляканий погляд, спрямований далеко за межі площі, вулиці, міста, у щось не фізичне і водночас страшне: туди, де починається вічність.

Павло Гаврилович поспішив у військове міністерство, де, як виявилося, засідала Центральна Рада, ховаючись від погромів. У коридорі він зустрів того-таки Морозова, який голосно і схвильовано доводив щось молодому ройовому, що приречено стояв біля фарбованої синьої стіни і був помітно схвильований. Молоденький офіцер намагався щось сказати, але розсерджений Морозов знову рухав кулаком, піднімаючи його і різко опускаючи, немов намагався поставити наголос на особливо важливому складі.

– Що сталося, дозвольте дізнатися? – Вітко підійшов до них, щоб розпитати про останні події, а заодно й врятувати переляканого ройового.

– Що?! Що?! Воювати треба! А нема кому! – розпалився ще дужче Морозов.

– Що сталося, дозвольте дізнатися? – повторно запитав Павло Гаврилович, знаючи запальний і сумбурний характер приятеля.

Зрештою розмірений голос Вітка справді трохи заспокоїв Морозова.

– Рада уклала мир із німцями. Цей гад Муравйов з Червоною армією на підступах до Києва. Нас лише кілька тисяч, більшовики наступають з трьох боків, а ось пан ройовий боїться йти на Ланцюговий міст, мовляв, людей замало, – проторохтів Морозов і стих, немов у нього закінчилися слова-патрони.

Кілька секунд ніхто не міг вимовити ані слова. Повз них пройшов заступник міністра Жуковський. Відтак – Винниченко з есером Голубовичем, які голосно обговорювали, чи потрібно вже зараз думати про евакуацію. Пройшли ще якісь добродії. Потім звідкись з’явився невідомий хлопчик у великому кожусі, ще вкритому з вулиці снігом, через що малий був схожий на гнома, який заблукав у світі велетнів. Вітко глянув на хлопчика і видихнув.

– Я зберу людей. Мабуть, робити це потрібно терміново.

Морозов хотів був сказати, що не личить курінному про це дбати, але повітря було стиснуте передчуттям лиха, і простір наче зменшився в розмірах. У той день українські офіцери, колишні царські солдати, гайдамаки, козаки, жменька юнкерів – усі опинилися в цьому стислому просторі, де безліч кутів і немає жодного виходу. Тому Морозов змовчав, як змовчав і молоденький рожевощокий ройовий. Вони подивилися на Вітка, даючи знати, що згодні йти слідом за ним.

Щойно в церквах закінчилася відправа, червоні почали обстрілювати Київ. Глухі стогони гармат, виставлених з боку Слобідки, лунали на одному березі Дніпра, а відгукувалися на іншому. Це скидалося на перекличку, і кожен новий звук видавався все страшнішим. Вибухи лунали неподалік від Лаври, засвідчуючи, що почався ще один етап військових дій. Мешканці поховалися, сподіваючись, що товщина цегляних стін і бляшаних дахів убереже їх від вибухової хвилі.

Павло Гаврилович поспілкувався з Болбочаном, який складав список вірних республіці офіцерів. Тоді пішов на другий поверх до Сікевича, просив п’ять десятків бійців. Той в оточенні трьох офіцерів нависав над картою міста. Потрібно було відправити жовнірів у бік Подолу, на дальній Залізничний міст і на ближній Ланцюговий. Крім цього, приготуватися до оборони вулиць, розставити вартових по периметру, охороняти вокзал. У 450-тисячному місті половина озброєних полків дотримувалася нейтралітету і не втручалася ані в справи червоних, ані в справи жовто-блакитних. Більшість колишніх царських офіцерів сприймала те, що відбувається, за принципом «моя хата скраю» і лише спостерігала, чим усе закінчиться. Здавалося, що місто спорожніло й жодної живої душі в ньому не залишилося, крім кількох сотень хоробрих, що були готові підняти свій прапор.

До кімнати вбіг захеканий Петлюра. На лівому рукаві френча було видно тризуб, також привертали увагу великі ґудзики із зображенням українського герба. Павло Гаврилович доповів про ситуацію, зокрема – як мало тих, хто готовий вийти битися на дніпровські схили. Петлюра сконцентрувався на мапі, водив по ній пальцем, навіть щось тихо шепотів. Згодом підвів очі на Вітка, зітхнув. Його правильне обличчя з рівним підборіддям, ледь помітними вилицями на худорлявому обличчі й прямим носом виглядало напрочуд умиротвореним. У якусь мить Павлу Гавриловичу здалося, що Петлюра чи то байдужий до того, що відбувається, чи глибока віра обплела корінням його серце, проникла у найпотаємніші куточки душі, туди, куди не дістане ревіння гармат і галас червоних. Утім, віру й нерозсудливість часто плутають, – вирішив Вітко, не до кінця розуміючи реакцію Петлюри.

– Якщо ви гадаєте, що це кінець, то помиляєтеся, – сказав Петлюра, помітивши осудливий погляд Павла Гавриловича.

– Тоді що це?! – не витримав урешті Вітко.

– Це просто черговий день боротьби, – відповів Петлюра, знову схилившись до мапи.

Павло Гаврилович подумав, що він теж борець; він теж готовий кинутись у полум’я, тому що не може відсиджуватися в окопах; він теж воїн, – але де та нитка сенсу, яка утримає все на вазі? Якесь важке, свинцеве відчуття з’явилося у його грудях, немов весь цей потік думок матеріалізувався в металі, а тепер охолонув і тиснув на серце. Так, він не боягуз, але чи варто боротися, коли ставка в грі – сила-силенна людських життів і цілком реально програтися вщент? Де знайти мотиви, достатні для того, щоб переважити звичайну математику: ворогів – тьма, а їх – мало? Тут Петлюра, неначе зрозумівши, що напружене мовчання заважає справі, підняв голову від мапи.

– Ось якщо я зараз скажу, панове, то не помилюсь. Ви гадаєте, що я не боюся? Ні, ще й як боюся! Гадаєте, що не боюся завтрашнього дня? Ох, як боюся! Чи сумніваюсь я у своїх силах? Ще й як! Проте знаю: якщо піддамся немічності й жаху, то не буде кому воювати. Моя війна не руйнує, а творить – ту Україну, яку хочуть у мене забрати. Я просто… Я просто не можу інакше!

Ситуація була така складна, що офіцери мовчки вислухали Петлюру, який на останніх фразах утратив самовладання і став схожий на звичайного собі чоловіка: у його очах хвилювалося море