Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

руку на тім’я, аби змусити їх підвестися, але, схоже, не бажав робити те ж саме з мамою, яка терпляче клячала; і справді, як я тепер знаю, на його збентежений олондрійський розум моя мати посідала високе становище господині цього дому. Розігралася сумна комедія: північний гість вклонився, поклавши руку на серце, але мама не бачила цього, бо дивилася вниз, у землю. Очевидно, він хотів попросити про щось, але, зовсім не знаючи нашої мови, не мав інших засобів, аби дати себе зрозуміти, окрім жестів та виразу обличчя. Він прочистив горло і зобразив своїми довгими руками дію пиття, але мама, все ще дивлячись у землю, не бачила цього і залишилася нерухомою. На це олондрієць зігнув удвоє своє довжелезне тіло і знову зобразив пиття, намагаючись перехопити її погляд, який був пильно прикутий до кам'яних плит. Побачивши, що мама у вкрай скрутному становищі, я вийшов зі свого сховку. Мама втекла, а я приніс нашому гостю глиняний кухлик води.

І все ж чужинцю був притаманний дух наполегливості, бо через дружбу з Джомом він переконав мою матір: хоч і не походить з цього світу, та принаймні доброзичливим таки є. З перших же днів Джом, цей юнак з тужливим голосом сутінкової пташки і маленькими очицями звірятка, якнайкраще почувався в товаристві чужинця. Джом був сином своєї матері: носив шкіряні шворки під одягом, залізні амулети на зап'ястках і маленьку сумку з насінням сезаму на талії, і мама так пропахтила його одяг і волосся димом смалених трав, що ми думали — нашого гостя здмухне назад у море, щойно він підійде до брата. Втім, Джома схвилювала присутність чужинця і він шукав будь-якої нагоди поговорити з ним — з усіх нас лише брат не знав, що гість не зможе зрозуміти. А чужинець завжди зустрічав його з посмішкою щирого задоволення, тиснув йому руку, як це роблять олондрійці з рівними собі й з близькими. У зеленому шатрі тінистих дерев, вкритих майже прозорим блакитним цвітом, обидва співрозмовники розмовляли мовою гортанних звуків і жестів, а ще красномовного вигинання брів. Джом навчив північного гостя перших слів мовою кідеті, а були це слова «дерево», «помаранча», «папуга», «зяблик» і «шпак». Брат був зачарований довгими, витонченими руками чужинця, його золотими й срібними перснями, його кульчиками з блакитними каменями в прожилках, а ще — як і ми всі — мелодійністю його вимови та достоту крокодилячими очима: ще одним із перших вивчених Лунре слів було «зелений». Одного вечора Лунре приніс зі своєї кімнати дерев'яний сюрчок, яскравої барви, з трьома маленькими дудочками, схожими на флейти із західного Естінавета. На них він умів імітувати закличне цвірінькання співочих пташок півночі: музику, яка розповідає про виноградники, оливкові дерева та священні ріки. Коли забриніла ця дивовижна музика, брат заплакав і запитав:

— Де пташки?

Чужоземець не відповів йому, проте, здається, зрозумів: його гладке брунатне обличчя посумнішало, і він одклав сюрчок, торкнувшись листя кінчиками пальців у жесті відчаю.

Я не знаю, коли мама вперше приєдналася до них під квітучими деревами. Вочевидь, вона розпочала з того, що спостерігала, аби впевнитися, що її синові не завдають шкоди; іноді я бачив, як вона зупиняється перепочити, з опертим на стегно високим глечиком, і вдивляється в дерева, а в її чудових очах чорної лані чаїться тривога. З тіні долинали звуки пташиних голосів, легке посміювання олондрійця і звук голосу мого брата, що терпляче тлумачив:

— Ні, він блакитний.

Так чи інакше, мама почала заходити під дерева, можливо, щоб захистити сина — і якимось чином скромний вираз і сумні очі олондрійця пом'якшили її серце. У ті дні вона почала казати:

— Доброї б йому вдачі, тому нещасному привиду! Він занадто пітніє, а оті його штани, мабуть, перешкоджають вільному току крові.

Вона вже не падала на коліна при зустрічі з ним, а усміхалася й кивала на його низький уклін, аж одного ранку вказала собі на груди й промовила:

— Кіавет.

— Лунре, — охоче відгукнувся чужинець, торкнувшись своїх вузьких грудей.

— Лун-ле, — повторила мама. Її солодка усмішка промайнула — пір'їна на вітрі. Невдовзі вона, ніяковіючи, але з таємною гордістю, подарувала йому власноруч пошиті камізельку і пару штанів на його довготелесе тіло. Одяг був вельми ошатний: штани вільного крою й прикрашені узором з рожевої та золотої нитки, камізелька з вишитими блакитним чіткими контурами островів Тіом і Пітот. Чужинець був глибоко зворушений і деякий час стояв, приклавши руку до серця, схиливши в поклоні срібну голову, щиро дякуючи їй мовою дощових крапель. Дружина мого батька ніяк не могла припинити глузувати з маминої приязні до «привида», але мама лише посміхалася і спокійно відповідала:

— А Тетчі дме собі.

Минув місяць, відколи почав дути вітер чудес, і тоді батько позбувся мого старого вихователя, здитинілого суб'єкта з волохатими вухами, який навчав мене математики, релігії та історії. Як пояснив мені батько одного ранку, коли я сидів перед ним, олондрійця було взято на місце старого, аби він навчав мене північної мови. Коли він казав це, його очі задоволено мружилися, ще й вимахував недопалком тонкої сигари і погладжував чимале черевце.

— Сину мій, — казав він, — тобі дуже пощастило! Колись, як ти успадкуєш фільварок, то у Бейні почуватимешся впевнено, і ніхто не зможе тебе одурити на торговищах прянощів! Так, я хочу, аби ти отримав пристойну освіту бейнського пана — і цей довготелесий навчить тебе розмовляти олондрійською і читати в книжках.

Слово на означення книжки у всіх відомих мовах землі звучить як валлон, «оселя слів», олондрійська назва для цього інструменту магії та мистецтва. Я не мав жодного уявлення про значення цього слова, але подякував батькові тихим голосом, а він тим часом ефектно палив свою сигару і форкнув, аби показати, що почув мене. Я був і схвильований, і наляканий самою думкою про навчання в чужинця, адже ніяковів у його присутності й бентежився від його зеленого погляду. Я не міг уявити, як він мене вчитиме, прецінь нас не поєднувала жодна спільна мова, — але слухняно приєднався