Читати книгу - "Довге темне передвечір'я душі"

Ще якийсь час вона не наважувалася нічого зробити, стояла в дверях, дивилася й слухала. Вона думала про те, який великий той, хто лежить у ліжку, і як йому має бути холодно під однією тонкою ковдрою. Біля ліжка стояв маленький вініловий стілець із ніжками з металевих труб, який було майже не видно під величезною важкою шубою, що висіла на ньому, і Кейт подумала, що цією шубою краще було б накрити того, хто лежав у ліжку.

Зрештою вона тихо та якомога обережніше зайшла в кімнату й підійшла до ліжка. Вона стояла й дивилася на обличчя великого скандинава. Його лице попри те, що воно було холодне, а очі заплющені, неначе злегка супилося, ніби чоловіка досі щось турбувало. Це вразило Кейт, їй це здалося невимовно сумним. За життя цей чоловік справляв таке враження, ніби натрапив на величезні труднощі, що збивали його з пантелику, і що це життя докучало йому, здавалося йому надто незначним, щоб думати про нього.

Кейт вразило, що зовні він здавався анітрохи не пораненим. На його шкірі не було жодної подряпини, вона була груба та здорова; принаймні, ще зовсім недавно. Прискіпливий огляд виявив мережу тонких зморшок, а це казало, що йому було більше, ніж тридцять п'ять років, як вона припустила спочатку. Він міг бути чоловіком за сорок, що мав гарну фізичну форму й стежив за своїм здоров'ям.

Збоку від дверей біля стіни стояло дещо несподіване. Це була велика машина для продажу Кока-Коли. Судячи з усього, вона не мала стояти саме там: до штепсельної розетки вона не була під'єднана, а спереду на ній була наклейка з повідомленням, що апарат тимчасово не працює. Було таке враження, ніби хтось її залишив тут ненавмисно і, можливо, саме зараз намагається згадати, де ж вона стоїть. Її велика червоно-біла нерівна панель оскляніло витріщалася на кімнату й нічого не пояснювала. Єдиним, чим ця машина могла спілкуватися із зовнішнім світом, були щілина, в яку треба було вставляти монети різних номіналів, і отвір, з якого мали б з'являтися різні бляшанки, якби ця машина працювала. А ще біля машини стояла сперта на неї стара кувалда, що теж було дивно.

Слабкість почала долати Кейт, кімната стала потроху обертатися навколо неї, а у валізах її розуму почулося неспокійне шарудіння.

А потім вона збагнула, що це шарудіння не є вигадкою її уяви. У кімнаті точно був якийсь шум: важкий стук, дряпання, приглушене тріпотіння. Шум зростав і стихав, наче вітер, але через свій напівнепритомний стан Кейт не відразу змогла зрозуміти, звідки він лунає. Зрештою її очі зупинилися на шторах. Вона дивилася на них насупленим поглядом п'яниці, що намагається зрозуміти, чому танцюють двері. Звук надходив від штор. Вона непевно підійшла до них і розсунула. Величезний орел, на крилах якого були намальовані кола, грюкав, б'ючись об вікно, зазирав у нього великими жовтими очима й шалено дзьобав скло.

Кейт відсахнулася, розвернулася й спробувала піти з цієї кімнати. У кінці коридору різко розчинилися подвійні двері з ілюмінаторами й з-за них з'явилися двоє людей. Їхні руки простягнулися до неї, бо вона безпорадно заплуталася в крапельниці й почала повільно падати на підлогу.

Коли вони обережно знову клали її в ліжко, вона була непритомна. Непритомною вона була й півгодини по тому, коли неприємно низенька фігура в моторошно довгому білому халаті лікаря прийшла, викотила великого чоловіка на носилках з коліщатками, а через кілька хвилин повернулася по машину для продажу Кока-Коли.

Кейт прокинулася через кілька годин, коли у вікно зазирнуло зимове сонце. День здавався дуже тихим і звичайним, але Кейт досі тремтіла.

Згодом те саме сонце пробилося крізь верхні вікна будинку в Північному Лондоні й влучило в чоловіка, який мирно спав. Кімната, в якій він спав, була велика й брудна, тому вторгнення світла її не дуже прикрасило. Сонце повзло по постільній білизні повільно, неначе боячись того, що можна знайти під нею; воно сповзло по боковій стороні ліжка, дещо перелякано пройшло по всіляких предметах, що були розкидані по підлозі, нерішуче погралося порошинками, ненадовго освітило опудало кажана, що висіло в кутку, а потім втекло.

Довшої присутності сонця тут годі було й чекати; вона тривала близько години, впродовж якої сплячий чоловік майже не ворухнувся.

Об одинадцятій задзвонив телефон, але чоловік відреагував на це анітрохи не більше, ніж коли телефон уже дзвонив о шостій двадцять п'ять, а потім за двадцять хвилин до сьомої, потім за десять хвилин до сьомої, потім десять хвилин безперервно, починаючи за п'ять хвилин до сьомої, після чого настала довга значуща тиша, яку порушували лише виття поліцейських сирен на сусідній вулиці приблизно о дев'ятій, доставка великого клавесина вісімнадцятого сторіччя о дев'ятій п'ятнадцять і судові виконавці, які забрали клавесин на початку десятої. Ця послідовність подій не була чимось незвичайним — усі, хто брав у ній участь, звикли брати ключ під килимком для витирання ніг, а чоловік у ліжку звик у цей час спати. Навряд чи можна було сказати, що він спить сном праведника, але це безумовно був сон людини, яка лягаючи вночі в ліжко й вимикаючи світло анітрохи не жартувала.

Кімната була не з тих, що тішать душу. Луї Чотирнадцятому, приміром, вона б не сподобалася; він висловив би думку, що вона недостатньо сонячна, що в ній бракує дзеркал. Він забажав би, щоб хтось підібрав шкарпетки, прибрав платівки та, можливо, спалив би всю будівлю вщент. Мікеланджело був би неприємно вражений її пропорціями, які не створювали відчуття піднесеності, не мали якоїсь помітної внутрішньої гармонії або симетрії,