Читати книгу - "Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу"

У розділі 4 йдеться про Чилі, першу з досліджуваної пари країн, кризи в яких набули вигляду внутрішнього вибуху в результаті руйнації політичного компромісу між їхніми громадянами. 11 вересня 1973 року, після кількох років політичної безвиході, демократично обраний уряд Чилі під керівництвом президента Альенде був повалений в результаті військового перевороту, а його провідник генерал Піночет очолив державу на період понад 17 років. Коли я жив у Чилі за кілька років до перевороту, мої чилійські друзі не змогли передбачити ані самого перевороту, ані тих неймовірних у своєму садизмі тортур, до яких вдався уряд Піночета. Навпаки, вони гордо розповідали мені про давні чилійські традиції демократії, такі відмінні від традицій решти південноамериканських країн. Нині Чилі знову є демократичним винятком у Південній Америці, але ця країна зазнала вибіркових змін, увібравши в себе елементи моделей і Альенде, і Піночета. Мої американські друзі, які ознайомилися з цією книгою в її чорновому варіанті, говорили, що розділ, присвячений Чилі, є найбільш страхітливою частиною моєї книги, оскільки в ній описано ту швидкість і повноту, з якою демократія змінилася на садистську, жорстоку диктатуру.

В парі з розділом про Чилі йде розділ 5 про Індонезію, де руйнація політичного компромісу між її громадянами призвела до внутрішнього вибуху у вигляді спроби державного перевороту, що датується 1 жовтня 1965 року. Результат цієї спроби виявився діаметрально протилежним чилійському перевороту: стався контрпереворот, що призвів до геноцидного знищення того політичного угрупування, яке начебто влаштувало чи підтримало спробу перевороту. Індонезія різко відрізняється від решти країн, описаних у цій книзі: вона є найбіднішою, найменш індустріалізованою та найменш вестернізованою серед них; вона має наймолодшу національну ідентичність, що сформувалася лише впродовж тих сорока років, які мені довелося працювати в цій країні.

У наступних двох розділах йдеться про загальнонаціональні кризи в Німеччині та Австралії, які не вибухнули, а розгорталися «начебто» повільно. Дехто з читачів може не погодитися із використанням термінів «криза» або «струс» для позначення таких повільних змін. Проте я все ж таки вважаю доречним розглядати їх у рамках тієї ж самої схеми, яку я використовую для характеристики більш різких змін, оскільки вони ставлять ті ж самі питання вибіркових змін та ілюструють ті ж самі чинники, що впливають на кінцеві результати. Окрім того, різниця між «вибуховою кризою» та «повільною зміною» є довільною і нечіткою: ці процеси фактично перетікають один в одного. Навіть у випадках начебто різких трансформацій на кшталт чилійської до перевороту призвели десятиліття повільно накопичуваної напруженості, а після перевороту настали десятиліття поступових змін. Я характеризую кризи в розділах 6 та 7 як «начебто» повільні тому, що, фактично, в повоєнній Німеччині криза почалася із вкрай травматичного спустошення, найбільшого з тих, які довелося пережити решті країн, досліджуваних у цій книзі: на день своєї капітуляції у Другій світовій війні 8 травня 1945 року вся Німеччина лежала в руїнах. Аналогічним чином виникла повоєнна криза в Австралії: хоча вона розгорталася повільно, але почалася із трьох катастрофічних військових поразок, яких ця країна зазнала протягом менше ніж трьох місяців.

Першою з досліджуваних мною країн, яка є ілюстрацією не вибухового розгортання кризи, є Німеччина після Другої світової війни (розділ 6), перед якою одночасно постали проблеми її спадщини часів нацистського режиму, розбіжностей щодо подальшої організації ієрархічної структури суспільства, а також травми, завданої розподілом Німеччини на Західну та Східну. В рамках мого порівняльного методу характерні особливості розв'язання кризи в повоєнній Німеччині включають надзвичайно гострий конфлікт між поколіннями, сильні геополітичні обмеження, а також процес примирення з націями, що стали жертвами злочинів, вчинених Німеччиною під час війни.

Іншим наведеним мною прикладом невибухового розгортання кризи є Австралія (розділ 7), яка переформатувала свою національну ідентичність за ті 55 років, упродовж яких я відвідував цю країну.

Коли я вперше прибув до Австралії в 1964 році, вона нагадувала віддалений аванпост Британії в Тихому океані, який і досі покладався на Британію у плані своєї ідентичності та проводив політику Білої Австралії, обмежуючи або забороняючи імміграцію неєвропейців. Але перед Австралією постала криза ідентичності, бо ота біла британська ідентичність дедалі більше вступала в конфлікт з географічним розташуванням Австралії, з потребами її зовнішньої політики, оборонної стратегії, економіки та з національним складом населення. Торгівля й політика нинішньої Австралії орієнтуються на Азію, вулиці австралійських міст та її студмістечка повняться азіатами, а прихильники усунення королеви Англії з посади голови уряду Австралії програли референдум з досить незначною кількістю голосів. Однак, як і в Японії доби Мейдзі та в Фінляндії, ці зміни були вибірковими: Австралія й досі лишається парламентською демократією, її державна мова все ще англійська, а більшість австралійців за своїм походженням — британці.

Усі зазначені вище загальнонаціональні кризи чітко усвідомлювалися суспільством і були подолані (або, принаймні, перебувають в тривалому процесі подолання), тому ми вже маємо змогу говорити про їхні наслідки. В останніх чотирьох розділах ідеться про нинішні та майбутні кризи, результати яких наразі невідомі. Цю частину я починаю з Японії (розділ 8), яка вже була предметом розгляду в розділі 3. Перед нинішньою Японією постали численні фундаментальні проблеми, окремі з яких цілком визнають і японський народ, і уряд країни, тоді як інші широкий загал не визнає або заперечує. Наразі скидається на те, що ці проблеми не рухаються в напрямку свого вирішення; майбутнє Японії нині невизначене і повністю залежить від волі її громадян. Чи зможе досвід сміливого й успішного подолання кризи в добу Мейдзі допомогти сучасній Японії здолати кризу нинішню?

Наступні два розділи (9 і 10) стосуються моєї рідної країни, Сполучених Штатів Америки. Я визначив чотири кризи, які з огляду на своє зростання спроможні підірвати американську демократію та американську потужність упродовж наступного десятиліття, як це сталося свого часу в Чилі. Зрозуміло, що це — не мої власні висновки: відкрита дискусія щодо всіх чотирьох кризових чинників точиться серед багатьох американців, і відчуття кризи в нинішніх Сполучених Штатах дуже поширене. Мені здається, що всі чотири досліджувані проблеми наразі не рухаються в напрямку свого розв'язання, а, навпаки, лише загострюються. Однак Америка, як і Японія доби Мейдзі, має свої спогади про подолання криз, а саме про тривалу і криваву Громадянську війну, а також про те, як Друга світова війна раптово висмикнула нашу країну з її політичної ізоляції. Чи допоможе нам здобутий досвід досягти успіху цього разу?

Наприкінці книги йдеться про увесь світ (розділ 11). Можна було б скласти безкінечний перелік проблем, які стоять перед країнами, але натомість