Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Багато води спливло відтоді, коли двоє друзів на світанку свого життя прийшли на Низ. Обидва хлопчики виросли, стали чоловіками. Тимофій розгубив свою шляхетську пиху, а Марко придбав гордовитість, за якою приховував свою сором’язливість. За ці роки обидва багато чого навчилися й за правом уважалися одними з найкращих воїнів серед козаків. Січ стала для хлопців домівкою, козацьке військо — сім’єю. Рідкісні листи від покинутих сімей не залишали в їхніх душах глибокого сліду, оскільки цілі Запорізького козацтва стали для Марка й Тимофія вищими від власних. Якщо Тимофій хоч зрідка навідувався до маєтку свого батька, то Марко навіть і не думав про те, щоби відвідати рідну домівку. Обидва жили лише інтересами Січі й війною. Та все ж настала мить, коли двом друзям довелося на певний час покинути рідну Микитинську Січ. Причиною послугував лист від матері Марка.

Пані Агафія Воловод у листі скаржилася на здоров’я, на тугу за своїм старшеньким сином та слізно благала приїхати: «Синочку, милий мій, благаю тебе, поживи хоч одну зиму зі мною. Усі мене залишили — молодшого братика твого ми минулої осені поховали. Донька заміж вийшла, чоловік покинув, а ти, мій соколе, зовсім уже забув мене, нещасну. Молю тебе Христом Богом, приїжджай!» Читаючи листа, серце Марка розривалося від жалю й почуття провини перед матір’ю, яку він так легкодухо залишив багато років тому. Тож хлопець вирішив неодмінно поїхати додому, а заодно спробував умовити й батька на подорож. Але старий Воловод, зло сплюнувши, навідріз відмовився, додавши:

— Доки та вражина, проклята теща, не здохне — з місця не зрушу! Хай би їй усю харю болячками висипало! А найбільша вискочила їй на язиці! А Гапка моя нехай не плаче — не дівка вже, що їй у чоловікові потреба. Передавай від мене вітання й нехай вибачить мені, якщо зможе. А якщо ні, то Бог мені вже точно пробачить.

Тож вирішив Марко їхати один. Повідомивши курінному отаману, де його можна знайти, якщо хтось із приятелів шукатиме, зібрався хлопець у дорогу. А Тимофій, який був чудово обізнаний про сімейну драму родини Воловодів, запропонував своє товариство. Вирішив підтримати друга й мужньо віддати себе на поталу затятій пані Марисі, яка дуже не любила приймати гостей. Насправді ж Тимофієві зовсім не хотілося розлучатися з другом так надовго.

Такі були причини, що спонукали двох друзів залишити в літо 1647 року Микитинську Січ і пуститися в далекий шлях лиш удвох. Молодих козаків не бентежили небезпеки, які могли підстерігати їх у Дикому Полі — вони розраховували тільки на себе, на свої шаблі і швидких коней. Обидва — діти шаленої удачі — не боялися ані Бога, ані чорта, ані татарина. Хоча Господь, напевно, був єдиним, кого обоє друзів усе ж шанували, поважали й побоювалися.

Тимофій згодом піднявся, натягнув прості полотняні шаровари, пов’язавши їх на вузьких стегнах поясом, і солодко потягнувся — його широкі плечі з тонкими шрамами від бойових ран заграли налитими м’язами. Він попрямував до свого коня, розсідлав його й повів до води, напоїти.

Чудовий кінь Тимофія був татарської породи. За масть воронячого крила без єдиної світлої плямочки тварина справедливо отримала від свого господаря кличку Ворон. Його довгі грива і хвіст, ретельно доглянуті, у подорож були заплетені в кілька тонких кісок, аби не заплуталися й не набрали реп’яхів. Тимофій лагідно поплескав свого коня по шиї: «Вороненя ти моє!» Стриножений кінь повернув до господаря свої полум’яні очі, пирхнув і незворушно взявся щипати траву.

Свого Ворона Тимофій кілька років тому дуже незвичайно отримав. Одного разу запорожці напали на слід татар, які випасали у степу своїх коней. Козаки вирішили цей табун викрасти. Такий нахабний грабіж був звичайною справою — козаки часто вистежували татар, влаштовували набіг і забирали всю їхню худобу, так само, як це робили й татари. Того разу обидва приятелі брали участь у набігу, хоча й були ще доволі молодими та недосвідченими. З’ясувавши, де саме татари зупинилися на ніч, запорожці розділилися. Уночі одна частина загону козаків спритно погнала табун коней у степ, а інша — безжально вирізала сонних і розгублених татар, які не звикли до пішого бою й від того безпорадно метушились у своєму таборі.

Серед табуна виявилося маленьке лоша. Мати його в темряві звалилася в яр і переламала собі ноги. Щоби не возитися з покаліченою твариною, її просто добили. Хотіли добити й лоша, адже, маленьке і слабке, воно неодмінно загинуло би без матері. Однак Тимофій пожалів малюка й сам виходив його. Відтоді сильний і витривалий Ворон був вірним другом своєму господареві та не раз рятував йому життя, утікаючи на швидких ногах від татарських стріл.

— Твого напоїти? — запитав Тимофій друга.

— Та ні! Я сам.

Марко теж піднявся й пішов напувати свого гнідого жеребця. Друзі вирішили перечекати полуденну спеку в гайку, а в дорогу рушити ближче до вечора.

Перекусивши, чим Бог послав, обидва приятелі розляглися в густій тіні, базікаючи про різні дрібниці. Згодом Марко задрімав. Тимофій, притулившись спиною до могутнього дуба, пильно поглядав навсібіч — настала його черга бути на сторожі. Звиклі до суворої військової дисципліни, друзі навіть під час своєї подорожі спали по черзі — у Дикому Полі безтурботному подорожньому можна було чекати будь-якої небезпеки.

Коли Марко прокинувся, Тимофій запитав:

— Коли ми приїдемо до Києва?

— Як Бог дасть! Якщо нічого не завадить, то, може, до середини, а може, і до кінця липня. А навіщо тобі?

— Ніколи не був у Києві! — Тимофій мрійливо подивився на небо. — Кажуть, красиве місто. Дуже хочеться подивитися!

— Звичайно, красиве! — усміхнувся Марко. — Послухай, що я тобі скажу. Тут неподалік є урочище Тернове, де живе козак Онисько. Заїдьмо до нього! Він людина добра й гостинна, із радістю прийме нас, нагодує й дасть притулок на ніч. А ще він робить чудову горілку! Поїмо та заночуємо в нього, як люди.

Тимофій не