Читати книгу - "День відбуття"

його фірма. Одного разу Сергій перелічив гроші, і йому аж дух перехопило від нової ідеї. Він давно мріяв про авто. І ось, тепер… При тому скромному способі життя, до якого він звик, за півтора року можна було назбирати нехай не на нову, але цілком придатну для їзди іномарку або хоча б ту саму «вісімку».

Відтоді Сергій мало не молився на те, щоб Юлії не набридло її дивне захоплення, продумував кожне тренування, намагаючись зробити його якомога цікавішим та кориснішим.

За кілька місяців наполегливих тренувань технічна підготовка його учениці зросла настільки, що вони легко могли проводити показовий двобій і спостерігач обов’язково здивовано вигукнув би: «Ого! Оце так дівчина! Не дай Боже з такою…» Але, на жаль, у реальному двобої з фізично сильним чоловіком, як і раніше, Юлія не мала шансів. Їй бракувало потужності, просто сили. Отак несподівано його тренерська діяльність зайшла в глухий кут, наче перетворившись на свого роду шахрайство.

Усвідомлювати це було неприємно. По-перше, Сергій завжди вважав себе людиною порядною. А по-друге, коли в маленькому спортзалі доводилося зустрічатися з її відвертим, рішучим та чесним поглядом, йому ставало не по собі. Він точно знав, що не може дурити людину, тим більше дівчину, здатну дивитися так відверто, так щиро віддаватися своїй, хай навіть такій дивній меті.

— У мене є пропозиція, — сказала одного разу Юлія, неначе прочитавши його думки, — точніше, навіть вимога. Я тренуюся вже досить давно. Годилося б влаштувати якийсь контроль результатів. Свого роду екзамен, змагання.

Це її побажання застало Сергія зненацька.

— Ну, добре, — невпевнено відказав він, — зробимо. Я щось придумаю на завтра, а ще краще — на суботу.

— Ти не зрозумів, — сказала Юлія, — мені потрібна справжня перевірка. Я хочу знати, на що здатна.

— Чого ж ти хочеш, — не зрозумів Сергій, — щоб я спробував тебе по-справжньому зґвалтувати або зарізати?

І він пішов перевдягатися. Усвідомлення, що зусилля не приносять належного ефекту, викликало дратівливість, а передчуття, що невдовзі це доведеться офіційно визнати, тільки посилювали її. А Юлія горіла натхненням, і зараз їй було море по коліно.

Коли він закінчував вдягатися, у двері постукали.

— Прошу.

— Слухай, — Юлія з’явилася на порозі зі склянкою соку і простягнула йому, — ми сьогодні менше тренувалися, ти не міг би приділити мені годину часу? Мені потрібно з’їздити в одне місце. Це недовго.

— Звичайно, — посміхнувся Сергій. — Які проблеми… Що, зараз?

— Так. Я вже вдягаюся. Пий, я миттю…

Випивши сік, він вийшов до вітальні і всівся у крісло поруч із доберманом, змірявши його байдужим поглядом. Той відповів йому рівноцінним. Юлія з’явилася за кілька хвилин, вдягнута у свіжий дуже вільний спортивний костюм, з ремінцем для пса.

— Зараз під’їде таксі, я викликала, — сказала вона. — Ось, візьми. Це на таксі.

Сергій спробував протестувати, але вона поклала гроші у кишеню його штанів і вчепила ошийник на пса.

Вони вийшли через задні двері. Надворі починало сутеніти.

— Куди ми йдемо? — не зрозумів він. — Чому сюди?

— Підемо через чорний хід. Якщо Гайдукевич дізнається, що я брала Акбара з собою, сваритиметься, а може, й образитися. Він коштує, між іншим, дві з половиною тисячі доларів. Елітна лінія, з Англії. Сьогодні Олег на хазяйстві, той обов’язково доповість, якщо побачить. А ми за годину повернемося.

— А для чого нам пес? — з дурнуватим виглядом запитав Сергій.

— Я також їх люблю, — посміхнулася вона, прямуючи до виходу.

Такий поворот подій Сергієві зовсім не подобався, він навіть нерішуче зупинився, але Юлія вже відмикала хвіртку.

Залишалося тільки йти за нею. Машина зі знаком таксі вже стояла біля садиби.

— Ого! — здивувався господар авто, коли Сергій відчинив дверцята. — А куди це ви з такими звірями? Тут людей положено возити!

— А за звірів платиться окремо, — сказала Юлія. — То їдемо чи викликати іншого?

— Та їдемо… — неохоче погодився той.

Вона вмостилася ззаду з доберманом і потягла Сергія за собою. Нічого не кажучи, він сів поруч, і машина рушила.

— Куди їдемо? — запитав шофер.

— По вулиці прямо, а далі в об’їзд мікрорайону до центру.

Машина набрала швидкість. Сергій їхав мовчки, відчуваючи крізь тонку тканину своєї футболки її плече, а також те, що ця поїздка йому зовсім не до вподоби. Доберман, розкривши пащу, дихав у потилицю таксистові. Той тільки підняв комір. Юлія взяла пса за морду і поклала її собі на коліна.

— Не переживай, — сказала вона тихо, нахилившись до самого вуха Сергія. — До тебе ніяких претензій не буде, гарантія. Це ж я тебе попросила…

Юлія зупинила машину в кінці вулиці, де будинки були вже тільки по один бік.

— Скільки з нас? — запитав Сергій.

— З вас, — підкреслив водій, — сім гривень.

Сергій витяг двадцятку і простягнув водієві.

— І чекайте нас тут, — сказала Юлія.

— Ну, добре, — буркнув власник авто, але зрозумівши, що добермана залишають наодинці з ним, запротестував. Сергій також здивовано викотив очі.

— А ви що, не боїтеся чекати тут сам, увечері? Ми вам безкоштовно залишаємо таку охорону! Акбар, місце! — сказала вона вже до пса, і той розлігся на задньому сидінні. Юлія закрила за собою дверцята.

Відразу ж передні двері, де сидів водій, розчинилися і залишилися в такому положенні.

— Ти не боїшся залишати такого пса? — здивовано запитав Сергій.

— А куди він подінеться? — не зрозуміла Юлія, напевно, маючи на увазі водія. — Та й Акбар, гадаєш, дасть себе вкрасти?

Вони звернули у бокову вуличку з глухими високими парканами. На шляху трапився одноповерховий занедбаний магазин, де не продавалося нічого, крім пива, горілки, консервів та сигарет. Він щойно зачинився.

На вулицях було порожньо. Несподівано на повороті Юлія повернулася до нього і сказала:

— Стій тут. Що б не трапилося, стій