Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Не треба запитань, — сказала вона. — А очей не розплющуйте. Зрозуміло?
Мій кивок був таким же слабким, як і її голос. Вона зняла свій палець з моїх губ і переклала його на моє зап’ястя.
— Я так хотіла б мати скальпель! Я ось тут різонула б і заглянула б усередину. Там не просто мертве тіло, а щось схоже на згусток самої смерті. Щось темне і м’яке, як м’ячик для софтболу, з паралізованими нервами. Хотілося б добути його з мертвого тіла, розрізати й роздивитися, що це таке. Може, воно тверде, як засохла зубна паста в тюбику. Як ви гадаєте? Ну гаразд, не відповідайте. Зовні м’яке, драглисте, воно, що глибше, стає твердішим. Спочатку я розріжу шкірку, витягну цю драглисту штуку і скальпелем та лопаточкою нарешті доберуся до малюсінької твердої серцевини. Такої малюсінької і надзвичайно твердої, як кульковий підшипник. А як вам здається?
Дівчина кілька разів кашлянула.
— Останнім часом я тільки про це й думаю. Напевне, тому, що в мене щодня так багато вільного часу. Коли нема чого робити, думки біжать кудись далеко-далеко — так далеко, що я за ними не встигаю.
Дівчина забрала палець з мого зап’ястя й допила колу. Дзенькіт льодинок у склянці свідчив, що вона порожня.
— Про кота не турбуйтеся, бо я за ним стежу. Як тільки Нобору Ватая покажеться, я вам дам знати. Напевне, він зараз десь тут блукає. У будь-яку хвилину може з’явитися. Ось він пробивається крізь траву, пролізає під хвірткою, зупиняється, щоб понюхати квіти. Він підходить до нас щораз ближче і ближче. Спробуйте уявити собі, що він там робить.
Я намагався уявити собі кота, але в моїй уяві спливало тільки дуже розпливчасте зображення, як на фотографії, знятій проти світла. Проникаючи крізь повіки, сонячне світло розганяло темряву в мені, але, незважаючи на наполегливі зусилля, я не зумів точно пригадати вигляд нашого кота. Натомість виходив невдалий, спотворений портрет, в якому головні риси збігалися з оригіналом, але бракувало найголовнішого. Я навіть не міг згадати, як він ходить.
Дівчина знову торкнулася мого зап’ястя і накреслила на ньому кінчиком пальця якийсь дивовижний малюнок. Незабаром, ніби відгукуючись на нього, в мою свідомість проникла якась інша темрява, відмінна від тієї, що я відчував раніше. «Мабуть, засинаю», — подумав я. Я не хотів цього робити, але мусив. Моє обважніле тіло лежало нерухомо на брезентовому шезлонгу, немов чужий труп.
У цій темряві я побачив тільки чотири лапи Нобору Ватая. Чотири безшелесні брунатні лапи на м’яких, немов гума, подушечках, що безгучно десь ступали по землі.
Але де?
«Лише десять хвилин», — казала жінка по телефону. «Ні, цього не досить», — подумав я. Іноді десять хвилин — це не десять хвилин. Вони можуть і скорочуватись, і розтягуватися. Я це добре розумів.
Коли я прокинувся, навколо нікого не було. Шезлонг дівчини, як і раніше, стояв упритул з моїм, але за нею самою і слід прохолов. Рушник, сигарети і журнал лежали на місці, а склянка і магнітола зникли.
Сонце поволі хилилося до заходу, і тінь дуба дотягувалася до моїх колін. Наручний годинник показував чверть на п’яту. Випрямившись на шезлонгу, я оглянувся навколо. Просторий газон, висохлий ставок, огорожа, кам’яний птах, кущі золотушника, телевізійна антена. Та ні кота, ні дівчини.
Не встаючи із шезлонга, я зупинив погляд на котячій стежці й чекав, коли повернеться дівчина. Минуло десять хвилин, однак ні кіт, ні вона не з’явилися. Навколо ніщо не ворушилося. Мені здалося, ніби я страшно зістарівся, поки спав.
Піднявшись, я подивився на дім. Однак і там я не побачив жодних ознак життя. І тільки сліпучий блиск призахідного сонця відбивався у вікнах еркера. Мені нічого іншого не залишалось, як перетнути газон і, вийшовши на доріжку, податися додому. Кота я не знайшов, але принаймні намагався шукати.
Повернувшись додому, я виправ білизну й приготував сяку-таку вечерю. О пів на шосту задеренчав телефон разів дванадцять, але я не підійшов до нього. Навіть після того, як він замовк, його відлуння плило в надвечірніх сутінках, наче дрібний пил. Кінчиками своїх твердих лапок настільний годинник стукав об прозору дошку, що зависла в повітрі.
«А що, як написати вірш про заводного птаха?» — раптом подумав я. Однак перші його рядки ніяк не зринали в голові. Зрештою, я не уявляв собі, що такі вірші сподобаються школяркам.
Куміко повернулася додому о пів на восьму. Упродовж останнього місяця вона приходила все пізніше й пізніше. Нерідко поверталася о восьмій, а інколи навіть — і після десятої. Видно, тепер, коли я залишався дома й клопотався на кухні, їй не треба було квапитися. Цього разу вона пояснила своє запізнення тим, що в їхній редакції не вистачає робочих рук і, крім того, захворіла одна співробітниця.
— Вибач, — сказала Куміко, — але засідання редакції дуже затяглося, а від дівчини, яку найняли на півставки, ніякої користі.
Поки я на кухні готував смажену рибу, салат і суп з місо,[2] дружина у задумі сиділа за кухонним столом.
— Ти кудись виходив о пів на шосту? — запитала вона. — Я дзвонила, щоб сказати, що трохи спізнюся.
— Масло скінчилося. Ходив до крамниці, — збрехав я.
— А в банку був?
— Звичайно.
— А кіт?
— Не знайшов. Як ти казала, ходив доріжкою до порожнього дому, але там і тіні його не було. Напевне, подався кудись дальше.
Куміко нічого не сказала.
Коли після вечері я вийшов з ванни, Куміко сиділа самотньо у вітальні при погашеному світлі. У сірій блузці, зіщулившись у темряві, вона скидалася на багаж, залишений не на своєму місці.
Витираючи рушником волосся, я сів на диван навпроти неї.
— Кіт, напевне, помер, — промовила вона тихо.
— Не кажи дурниць, — відповів я. — Гадаю, він десь добряче розважається. Як зголодніє, то повернеться. Так уже було одного разу, хіба ні? Коли ми жили в Коендзі…
— Тепер не вернеться. Цього разу ти помиляєшся. Я знаю. Кіт помер. І гниє де-небудь у траві. Ти шукав його у дворі порожнього дому?
— Ні. Навіть якщо дім порожній, він усе одно комусь належить. Не годиться просто так туди залазити.
— Де ж тоді ти його шукав? — спитала дружина. — Гадаю, ти навіть не пробував його шукати. А тому не знайшов.
Я зітхнув і ще раз узявся витирати рушником волосся. Хотів щось сказати, але запнувся, бо побачив, що Куміко плаче. «Її можна зрозуміти», — подумав я. Вона любила цього кота, який з’явився в нас відразу після одруження. Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніка заводного птаха», після закриття браузера.