read-books.club » Сучасна проза » Пастка на дурнів 📚 - Українською

Читати книгу - "Пастка на дурнів"

197
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пастка на дурнів" автора Джозеф Хеллер. Жанр книги: Сучасна проза / Гумор. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 5 6 7 ... 165
Перейти на сторінку:
дня, коли зачорнив у листах усі слова, крім займенників, особових і безособових, від цього тексти стали куди драматичніші, а зміст їхній у більшості випадків набув широкого, майже універсального характеру.

Далі Йоссар’ян заходився викреслювати всі звертання й підписи, залишаючи решту тексту без змін. А в одному листі він замалював геть усе, крім привітання «Люба Мері», і приписав унизу від себе: «Жити без тебе не можу. О. Т. Святмен, капелан збройних сил США». Цей О. Т. Святмен був їхнім полковим священиком.

Вичерпавши до краю усі можливості листів, Йоссар’ян розгорнув наступ на конверти. Одним недбалим порухом руки, неначе сам господь бог, він відправляв у небуття будинки, вулиці, квартали, часом стирав з лиця землі цілі міста… «Поправка двадцять друга» вимагала, щоб на кожному процензурованому листі стояло прізвище офіційного цензора. Більшості листів він узагалі не читав. На нечитаних листах Йоссар’ян без вагання підписувався власним прізвищем. А на читаних залишав підпис свого улюбленого автора «Вашінгтон Ірвінг» або, навпаки, «Ірвінг Вашінгтон»,[1] щоб не набридало.

Цензурування листів мало серйозні наслідки: десь там, нагорі, по лунких коридорах генеральних штабів прокотилася хвиля занепокоєння, і незабаром у їхній палаті з’явився ще один симулянт, на цей раз таємний агент військової прокуратури Сі-Ай-Ді. Сіайдист одразу виказав себе, бо з ходу почав випитувати у всіх про офіцера на прізвище Ірвінг або Вашінгтон, а до того ж уже другого дня відмовився цензурувати листи, заявивши, що така нудота не для нього.

Палата на цей раз підібралась на славу: кращого товариства у Йоссар’яна й Данбара ще ніколи не траплялося. Одним із сусідів був двадцятичотирилітній капітан із ріденькими золотистими вусиками — пілот-винищувач; якось посеред минулої зими його збили над Адріатичним морем, і він навіть не застудився. Тепер же стояло жарке літо, капітана ніхто не збивав над водним простором, а він запевняв, що в нього грип. Праворуч од Йоссар’яна лежав, зберігаючи похітливу позу, — долілиць, — іще один капітан, приголомшена жертва любощів на природі, від яких йому залишився вікопомний сувенір — малярія в крові та слід москітового укусу на сідниці. Навпроти, через прохід між ліжками, влаштувався Данбар, а поруч нього — капітан артилерії, з яким Йоссар’ян більше не грав у шахи. Капітан був геніальний шахіст; граючи з ним, Йоссар’ян забував про все на світі, а це вже нікуди не годилося. Власне, саме тому Йоссар’ян і перестав грати з ним у шахи.

Крім них, у палаті ще лежав вельми грамотний паруб’яга із Техасу, котрий немовби щойно випав із кольорового голлівудського бойовика. Як істинний патріот, він був щиро переконаний, що людям порядним і грошовитим належить мати на виборах більше голосів, аніж усіляким там безробітним волоцюгам, проституткам, злочинцям, дегенератам, безбожникам та іншій непорядній, негрошовитій наволочі.

Того дня як до палати внесли Техасця, Йоссар’ян вишукував у листах слова, які хоч сяк-так римуються між собою. День був як день — довгий, задушний, безтурботний. Нещадна спека важко давила згори, тлумлячи всі звуки. Данбар нерухомо простягся горілиць, втупившись у стелю якимись скляними, немов у ляльки, очима. Він ревно намагався подовжити строк життя, наганяючи на себе нудоту. Данбар поринув у нудоту так глибоко, що Йоссар’ян навіть подумав, чи не віддав, бува, той уже богові душу.

Техасця поклали у ліжко посеред палати, і незабаром він заходився щедро ділитися своїми політичними поглядами.

— Отож-то й воно! — зненацька підвівшись у ліжку, із запалом вигукнув Данбар. — От я лежу й думаю — чого ж, думаю, нам бракує — бракує, і годі! А тепер от нарешті второпав. — Він смачно гупнув кулаком по долоні і врочисто проголосив: — Патріотизму нам, хлопці, бракує, ось чого!

— Правда, правда, правда! — гучно підхопив Йоссар’ян. — Гарячі сосиски на кожному розі, бейсбольна команда «Бруклін Доджерс», матусин яблучний струдель на день народження — ось за що ми всі гинемо! А хто гине за порядних людей?! І за те, щоб вони мали більше голосів на виборах?! Хто? А ніхто. Бо нема-таки в нас патріотизму — ось у чім річ. Ба, навіть матріотизму — і того в нас немає!

На прапорщика ліворуч од Йоссар’яна це не справило жодного враження.

— Начхати мені на все те, — байдужно буркнув він і втомлено повернувся до них спиною, вдаючи, що спить.

Такого товариського, душевного, щиросердого симпатяги, як той Техасець, досі тут не було. Не минуло й трьох днів, як його зненавиділа вся палата.

Варто було йому розтулити рота, як усіх починало сіпати, як од корости, тож люди тікали від нього хто куди — всі, крім хіба що вояка в білому, котрий не міг утекти. Вояк був з голови до п’ят запакований у марлю й гіпс. Він не міг поворухнути ні ногами, ні руками. До палати його внесли потайки серед ночі, отже, до самого ранку ніхто й гадки не мав про його існування. Аж раптом, прокинувшись, усі побачили дві химерні, задерті догори ноги і дві прямовисно підвішені, так само химерні руки, всі чотири кінцівки утримувалися в повітрі з допомогою свинцевих противаг, що зловісними чорними тінями нависли над його ліжком. Під ліктями в бинтах було вшито клапани на «блискавках» — вони правили воякові за губи, бо крізь них його накачували якоюсь прозорою рідиною з прозорого бутля. Із замурованої пахвини стирчала цинкова рурка, сполучена з тоненьким шлангом, по якому рідина з нирок невпинно скапувала до іншого закоркованого бутля. Щойно бутель на підлозі наповнювався, а бутель над ліктем відповідно порожнів, їх тут же міняли місцями, і перекачування таємничого зілля тривало далі. А самого вояка вони так і не бачили — тільки чорна рвана дірка зяяла в бинтах там, де мав бути його рот.

Вояка в білому поклали поруч із Техасцем, і той, сидячи боксом до нового сусіда, з ранку до вечора, смачно розтягуючи слова, вуркотів йому щось приємне, заспокійливе — од щирого серця. Вояк у білому не відповідав, та це Техасця аж ніяк не бентежило.

Двічі на добу їм міряли температуру. Вранці, тільки-но всі прокидалися, а потім під вечір до палати навідувалася друга сестра, міс Занудер, із банкою градусників і, неквапливо ступаючи по колу від ліжка до ліжка, наділяла кожного хворого градусником. Воякові в білому вона теж умудрялася встромити градусник, обіперши його об нижній край дірки над ротом. Потім поверталась до першого ліжка, забирала градусник, записувала температуру і так знову по колу обходила всю палату, від ліжка до ліжка.

І от одного чудового дня, ледь почавши своє звичайне друге коло, вона підійшла до вояка в білому, взяла градусник

1 ... 5 6 7 ... 165
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пастка на дурнів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пастка на дурнів"