Читати книгу - "Діти капітана Гранта"

поєднував свої таланти, такі необхідні для шкіпера морського флоту. Він був корінним шотландцем, жив у Шотландії, в місті Данді графства Перт. Його батько, священик у церкві Сент-Катрін, дав йому ґрунтовну освіту, вважаючи, що знання ніколи не бувають зайвими, тим паче капітанові далекого плавання.

Перші далекі плавання Гаррі Гранта, спочатку як помічника капітана, а потім і капітана, були вдалі, тож за кілька років після народження сина він уже мав чималі заощадження.

Ось тоді й виник у нього великий задум, що прославив його на всю Шотландію.

Капітан Грант, як Гленарван та інші відомі шотландці, вважав Англію поневолювачкою Шотландії. На думку Гранта, інтереси його батьківщини не збігалися з інтересами англосаксів, і він вирішив заснувати шотландську колонію на одному з островів Тихого океану. Чи мріяв він, що ця колонія колись, за прикладом Сполучених Штатів Америки, доможеться незалежності? Тієї незалежності, яку неминуче, рано чи пізно, завоюють Індія й Австралія? Можливо! Мабуть, він навіть поділився з кимсь своїми мріями. Тому не дивно, що англійський уряд відмовився сприяти здійсненню його планів. Більше того, він усіляко перешкоджав капітанові Гранту. У такій ситуації будь-хто в іншій країні зломився б, але він не занепав духом, натомість побудував на всі свої статки судно «Британія» і, дібравши професійну команду, відплив досліджувати великі острови Тихого океану. Дітей залишив на опіку літньої кузини. Це було в 1861 році. Протягом наступного року, аж до травня 1862, він давав про себе знати. Та після відплиття з Кальяо, у червні 1862 року, ніхто нічого не чув про «Британію», преса також уперто мовчала про долю капітана Гранта.

Кузина Гаррі Гранта раптово померла, і діти залишилися самі. Мері Грант на той час виповнилося чотирнадцять років. Мужня дівчинка, опинившись у вкрай важкому становищі, не занепала духом і цілком присвятила себе вихованню молодшого брата. Розсудлива і передбачлива, ціною жорсткої економії, працюючи день і ніч, вона відмовляла собі в усьому заради брата і, виховуючи його, зуміла замінити йому матір.

Осиротілі діти жили в Данді, мужньо долаючи злидні. Мері думала лише про брата, мріючи про його щасливе майбутнє. На жаль, вона була переконана, що «Британія» зазнала катастрофи і батько загинув. Годі навіть уявити хвилювання Мері, коли їй на очі випадково потрапило на очі оголошення в «Таймс». Ці рядки повернули їй віру.

Без жодних вагань вона вирішила негайно діяти. Навіть якби дізналася, що тіло капітана Гранта знайдено на відлюдному березі серед уламків судна, то це було б ліпше за постійні сумніви, тортури невідання. Вона все розповіла братові. Того ж дня діти капітана Гранта сіли на потяг, що йшов до Перту, і ввечері прибули в Малькольм-Касл, де у Мері після стількох років душевних поневірянь знову з’явилася надія.

Ось такою була зворушлива історія, яку Мері Грант повідала леді Гленарван. Вона розповіла про все просто, навіть гадки не маючи, що за довгі роки випробувань поводилась як героїня.

Розчулена до сліз Гелена, слухаючи сумну повість Мері, раз по раз ніжно пригортала дітей до себе.

Роберт слухав цю історію немов уперше. Коли сестра розповідала про їхні поневіряння, хлопчик раптом зрозумів, що всім завдячує сестрі. Міцно обійнявши її, Роберт вигукнув:

– Матуся, ти моя люба матуся!

Цей гук вирвався з глибини його серця.

Настала ніч, і леді Гелена, розуміючи, що діти втомилися, припинила бесіду. Мері й Роберта Гранта відвели в заздалегідь підготовлені для них кімнати, і вони поснули у мріях про світле майбутнє.

Опісля Гелена викликала до себе майора і коротко переповіла йому події цього вечора.

– Яка добра дівчина ця Мері Грант, – промовив Мак-Наббс, вислухавши розповідь Гелени.

– Аби тільки чоловікові вдалося довести справу до кінця, – зауважила Гелена, – інакше дітям не позаздриш!

– Гленарван доможеться свого, – відгукнувся Мак-Наббс. – Хіба що тільки у лордів адміралтейства серця твердіші за портлендський цемент.

Попри братові заспокоєння, Гелена всю ніч ні на мить не стулила повік.

Наступного ранку Мері й Роберт, які прокинулися на зорі, прогулювалися величезною територією замку, аж раптом почувся шум екіпажу – до Малькольм-Касла повертався лорд Гленарван. Коні мчали щодуху. Одразу ж у дворі з’явилися Гелена і майор. Дружина кинулася назустріч чоловікові.

Його обличчя було сумним, розчарованим, гнівним. Він мовчки обійняв жінку.

– То що, Едуарде? – запитала Гелена.

– Погано, люба Гелено, ці люди не мають серця! – вигукнув лорд Гленарван.

– Вони відмовили?

– Так, відмовили в судні! Вони говорили про мільйони, що їх марно витратили на пошуки Франкліна. Вони стверджували, ніби документ нечіткий, незрозумілий. Вони говорили, що катастрофа сталася давно, що минуло два роки і знайти потерпілих дуже мало шансів. Вони запевняли, що індіанці давно вже відвели їх углиб країни, що не можна, зрештою, обнишпорити всю Патагонію заради трьох чоловіків – до того ж шотландців! Ці, мовляв, ризиковані, марні пошуки згублять більше життів, ніж урятують. Словом, вони вирішили відмовити в допомозі. Вони пам’ятають про проекти капітана, і нещасний Грант навічно загинув!

– Батько! Мій бідолашний батько! – вигукнула Мері Грант, падаючи навколішки перед лордом Гленарваном.

– Ваш батько? – здивовано запитав Гленарван, дивлячись на дівчину біля своїх ніг. – Невже, міс…

– Так, Едуарде, – втрутилася Гелена, – це міс Мері та її брат Роберт – діти капітана Гранта, яких адміралтейство щойно прирекло на сирітство.

– О, міс, – промовив Гленарван, допомагаючи дівчині підвестися, – якби я знав про вашу присутність…

Він замовк. Запала гнітюча мовчанка. Усі стояли мовчки: Гленарван, Гелена, майор, слуги, які оточили своїх господарів. Та з усього було видно, що цих шотландців обурила поведінка англійського адміралтейства.

Після кількох хвилин мовчання майор запитав Гленарвана:

– То шансів більше немає?

– Ні!

– У такому разі я сам вирушу до цих панів, – вигукнув юний Роберт, – і ми ще подивимося…

Сестра не дала йому договорити, але хлопчикові кулаки промовисто свідчили про його наміри.

– Ні, Роберте, ні! – промовила Мері Грант. – Подякуймо великодушним господарям цього замку за все, що вони для нас зробили, – ми ніколи в житті не забудемо цього, – і їдьмо.

– Мері! – вигукнула леді Гелена.

– Що ви збираєтеся робити? – запитав лорд Гленарван у дівчини.

– Я кинуся до ніг королеви, – відповіла вона, – і подивимося, чи залишиться вона глухою до благань дітей, які просять урятувати життя їхнього батька.

Гленарван похитав головою, і не тому, що сумнівався в доброму серці Її Величності, а тому, що знав, – Мері Грант не пустять до королеви. Дуже рідко благання доходять до підніжжя трону. Складається враження, наче над входом до королівських палаців викарбувані слова, які англійці пишуть над штурвалами своїх кораблів: «Passengers are requested not to speak to the