Читати книгу - "Завоювання Плассана"

буржуазії й занепалого, та все ще претензійного дворянства; декадентське переродження буржуазного мистецтва, цілковитий занепад сімейної й суспільної моралі в верхах, спустошення заможної частини молоді… Все це з одного боку. А з другого письменник бачить страшні злидні міської бідноти, виснажливу, безрадісну й безнадійну працю фабричного пролетаря, невимовні жахи безробіття, страшну передчасну старість, самотню смерть на купі смердючого лахміття. Якщо не рахувати «Жерміпаля», «Париж» — найбільш радикальний з досі написаних романів Золя. Він продовжує «Жерміналь» і в іншому плані. Як видно з підготовчих матеріалів до цього тому, письменник хотів змалювати тут «жорстоку, героїчну боротьбу», «криваву сутичку двох світів», метою якої був би новий соціальний лад. Вірний своєму новому завданню відобразити пекучу злободенність, Золя з надзвичайною повнотою інтерпретує тут через показ дискусій та суперечок дійових осіб різноманітні ідейні системи табору антибуржуазної та антицерковної опозиції: анархізм, сен-сімонізм, фур’єризм та соціалістичні течії 90-х років.

До якого ж конструктивного висновку приходить Золя в цьому підсумувальному романі серії? Право остаточного вибору письменник передає своєму головному героєві, який прийшов від розчарування в релігії до цілковитого засудження буржуазного ладу. Після пережитого в Римі П’єр Фроман остаточно зрікається віри в реформістські можливості «нового католицизму» і віддає свої сили справі безпосередньої допомоги бідним. Він шукає підтримки у великосвітських та урядових благодійних інституціях і ще раз зневіряється в можливостях реформ у межах існуючого суспільства. Разом з тим, через свого старшого брата, ученого-хіміка Гійома, П’єр опиняється в гущі суперечок і терористичної боротьби анархічних і соціалістичних угруповань. Та П’єр не вірить у правомочність будь-якого насильства, хоч серце його цілком віддане знедоленим пролетарям. «Щасливий» фінал роману в тому, що П’єр Фроман одружується з здоровою освіченою дівчиною і приєднується до найвищої в його очах (і в очах автора) доктрини: наука і праця — ось єдиний дороговказ до прекрасного майбутнього. «Париж» викликав бурхливу критичну дискусію, у якій взяли участь всі ідеологічні табори сучасності від клерикально-шовіністичного до соціалістичного. Гострота суперечок підігрівалася тим, що, як уже сказано, Публікація роману співпала з виступом письменника в справі Дрейфуса. Суд над Золя привернув увагу всієї читаючої Франції. Зрозуміло, що католики й буржуазні ортодокси поливали Золя брудом. Соціалістична критика високо оцінювала антицерковний і антибуржуазний твір письменника-борця. Проте Жан Жорес і його однодумці закидали романістові те, що він дає в своєму романі «неточне й неповне уявлення про соціалізм», не показує найважливішого для даної епохи процесу зростання революційної свідомості пролетаріату, в чому, власне, й слід убачати «підготовку майбутнього», неправильно визначає історичну роль науки.

Тепер, майже через сімдесят п’ять років після публікації роману, в якому Золя хотів «підбити підсумки цілого XIX сторіччя», особливо наочною є ефемерність мрії письменника про можливість підміни соціальної революції науково-технічною. Стан імперіалістичного Заходу наших днів якнайяскравіше доводить, що науково-технічний прогрес кінець кінцем не може уміститися в історичних рамках капіталізму.

Але утопічна ідея не вичерпує змісту цього величезного, багатопланового й разом з тим суцільного у своєму гуманістичному пориві твору. Властива йому сила антибуржуазного й антиклерикального протесту набувала тоді об’єктивно революційного значення. Воно не втрачене й сьогодні. «Музі» Золя притаманна ще одна благородна й приваблива риса: бажання розкритися перед читачем уповні, всією сумою творчих ідей, образів, стилю, передати людям те, у що глибоко вірить письменник. Приступаючи до написання роману «Лурд», Золя запевняв, що він прагне відтворити не «колорит» грандіозних релігійних церемоній, а «хвилювання душ», настрої й прагнення прочан. І справді, оперуючи в кожному романі величезними масивами фактів, письменник завжди зрештою зосереджує увагу на людині та її внутрішньому світі. Саме тому такими переконливими й досі залишаються його твори. П’єр Фроман, відповідаючи на закиди старого абата Роза, який обвинувачує його як «розстригу» в блюзнірстві, каже схвильовано й упевнено: «Ні, ні! Я залишаю церкву з доброї волі, як виходять з льоху, щоб бути на свіжому повітрі, під яскравим сонцем. Там немає бога. Там кидають виклик розумові, правді, справедливості». Ідеї, що народжуються в схвильованому шуканні, оволодівають і іншими позитивними персонажами твору, за яким відчувається напружена піднесена думка автора.

Не може не знайти відгуку здоровий, творчий оптимізм великого письменника: «Майбутнє належить тому, хто його створює і вміє чекати».

Антиклерикальні твори Еміля Золя відразу знайшли цінителів і прихильників на нашій батьківщині. Уже в рік першої французької публікації «Завоювання Плассана» його передрукували «Вестник Европы», «Отечественные записки» і ще п’ять російських журналів. Антиклерикальні романи творця «Ругон-Маккарів» привернули пильну увагу української революційно-демократичної громадськості. І. Франко і М. Павлик вели уперту боротьбу з австро-угорською імперською цензурою за право надрукувати українською мовою принаймні уривки з «Провини абата Муре». Всі три томи другої серії відразу ж після їх виходу у Франції з’являлися в кількох російських виданнях, що свідчило про великий попит на них з боку передових читачів.

Тетяна ЯКИМОВИЧ

ЗАВОЮВАННЯ ПЛАССАНА

I

Дезіре заплескала в долоні. Це була дівчинка чотирнадцяти років, досить величенька як на свій вік, але сміялася вона, наче п’ятилітня дитина.

— Мамо! Мамо! — вигукнула вона. — Подивись на мою ляльку!

Вона взяла у матері клаптик матерії і вже з чверть години возилася з ним, щоб зробити ляльку, згортаючи той клаптик і зв’язуючи його з одного кінця ниточкою.

Марта підвела очі від панчохи, яку штопала так дбайливо, наче це була тонка вишивка. Вона всміхнулася Дезіре.

— Це в тебе малятко! — промовила вона. — А ти зроби справжню ляльку. Ти знаєш, треба, щоб на ній була спідничка, як у пані.

Вона дала їй обрізок ситцю, знайшовши його в своєму робочому столику, потім знову старанно взялася за панчоху. Обидві вони сиділи в кінці невеликої тераси, — дочка на ослінчику коло материних ніг. Ще тепле вересневе сонце, що хилилося на захід, обливало їх своїм м’яким світлом, а перед ними поволі засинав садок, повитий сірою сутінню. Жоден звук не долинав іззовні в цей відлюдний куточок міста.

Цілих десять хвилин вони працювали мовчки. Дезіре напружувала всі сили, щоб зробити спідничку своїй ляльці.

Марта час від часу підводила голову і дивилася на дитину з якоюсь сумовитою ніжністю. Побачивши, що дівчинка ніяк не дасть собі ради з лялькою, вона сказала:

— Почекай, я зараз зроблю їй руки.

Саме в ту мить, коли вона брала у дівчинки ляльку, двоє високих юнаків, один сімнадцяти, другий вісімнадцяти років, спустилися з ганку. Вони підійшли до Марти і поцілували її.

— Не сердься на нас, мамо, — весело сказав Октав. — Це я повів Сержа на