Читати книгу - "Завоювання Плассана"

під час одної з урочистих церковних церемоній Марія раптово одужує. Та П’єр, який переживає тяжку для нього духовну кризу втрати релігійних вірувань, не знаходить у Лурді порятунку. Він розуміє, що одужання Марії — не «чудо», а передбачений лікарями наслідок сильного нервового струсу. Картини масового релігійного безумства нещасних людей, стимульованого духівництвом, видовище безсоромного оббирання віруючих церквою остаточно підривають віру П’єра в існуючі принципи католицизму. «Він бачив Лурд, який розтлівають гроші, Лурд, який перетворився на величезний ринок, де продається все — церковні меси і людські душі», — пише Золя про свого героя. «Лурдські прощі — це останні судороги гадюки, яка не хоче здихати», — вже від свого імені твердить романіст у попередніх матеріалах до твору.

Роман нагадує великий документальний фільм, у якому можна побачити з найбільшою докладністю всі етапи, форми й елементи лурдського «церемоніалу», всі особливості місцевого пейзажу, архітектури тощо.

Поряд з великим інформаційним і викривальним значенням твір Золя приваблює нас також глибокою гуманістичною схвильованістю авторської думки. Як свідчили Гонкури, письменник був глибоко вражений тим, що сам він побачив у Лурді, спеціально відвідавши його, щоб зібрати матеріал для свого роману. Як і його герой П’єр Фроман, Золя глибоко замислюється над трагедією нещасної бідноти, роздавленої буржуазним суспільством, одуреної церквою.

Еміль Золя у своїх мріях про краще майбутнє людства, звичайно, ніколи не покладав надій на допомогу релігії. Завдання наступного тому серії — розбити ілюзії П’єра, показати всю не спроможність його сподівань на можливість створити якісь нові, суспільно корисні форми християнства.

Золя завжди намагався висвітлювати у своїх творах боротьбу сучасних ідей. В момент написання ним другої серії значного поширення у певних колах населення набули ідеї так званого «католицького соціалізму». Католицький соціалізм, або «неокатолицизм» одна з численних реформістських теорій кінця XIX ст. — мав цілком виразний реакційний характер. Духівництво та його ідеологічна агентура намагалися використовувати її як зброю проти марксистського соціалізму, а також з метою провокаційної агітації серед робітників за збереження «соціального миру». Золя у 90-х роках виступав на сторінках радикальної преси з різкою критикою «неокатолицизму», «неомістицизму» і т. п., як небезпечних і хибних ідеологічних течій. Зокрема в період публікації роману «Рим» у статті «Опортунізм Льва XIII» («Фігаро», 1896) Золя затаврував дворушництво римського первосвященика в питаннях сучасної політики. «Пригоди» П’єра Фромана в другому томі серії повинні були стати художньою демонстрацією конечної потреби розриву з католицизмом як з загрозливим явищем, що стоїть на перешкоді суспільному прогресу.

Образний хід думок письменника такий. П’єр засудив церковний Лурд. Але з свого перебування там він виніс почуття незмірного жалю, братерського співчуття до цих «знедолених християн», до цієї безпорадної бідноти в лахмітті. Разом з цими почуттями в діяльній натурі П’єра спалахують нові думки: мало любити й плакати, треба жити, діяти, треба, щоб розум переміг ці страждання. Благородний запал П’єра, проте, обмежений рамками його світогляду. Молодий священик-ентузіаст не сприймає революції. Бажаючи уникнути всякого насильства, він мимоволі у своїх мріях про соціальну реорганізацію знову звертається по допомогу до джерела християнства, християнства удосконаленого. Так виникають його ідеї про «нову релігію», викладені у великій книзі П’єра «Новий Рим». П’єр Фроман пропонував очистити католицизм від намулу економічної агресивності, політичних інтриг, лицемірства, демагогії, повернутися до ідей раннього християнства, поєднавши їх з вимогами сучасного життя і здійснивши у такий спосіб принципи рівності й братерства. Книга П’єра мала великий успіх у Франції. Але Ватікан заборонив її. Дізнавшись про це, герой Золя поспішає до Рима, щоб відстояти свій твір. Та після тривалої даремної боротьби і внаслідок зустрічі з папою П’єр Фроман зрікається своєї книги.

Дія роману обмежена рамками перебування П’єра в Римі. Золя, як завжди, прагнув до максимальної «документалізації» теми. З цією метою він здійснив п’ятитижневу подорож до столиці Італії і вніс до роману величезний ілюстративний матеріал, що мав створити його специфічну «сюжетну атмосферу». Критики чимало сперечалися з приводу якості римських пейзажів, описів архітектурних ансамблів і образотворчих скарбів римських музеїв у книзі Золя. Та не це, звичайно, тут головне. Найважливішими у Золя є два моменти: 1) нетрадиційність суспільної панорами папського Риму; 2) глибина соціально-історичної аргументації провідної ідеї твору.

Золя послідовний у своїй увазі до проблеми народу, як першорядної у всіх міркуваннях про суспільні реформи. Його Рим постає перед читачем не тільки у вигляді величного пам’ятника мистецтва або міста з багатими героїко-революційними традиціями, як це уявляв собі Ф. Стендаль. Перші думки Золя при зустрічі з Римом, вкладені автором в уста П’єра Фромана, — це співставлення краси й розкошів, що відкриваються для одних, з жахом голоду, злиднів і бруду, що випадають на долю значної частини людства. Багато сторінок у різних розділах роману присвячено цій темі. В Парижі і в Римі «у одних незліченні багатства, що дозволяють потурати будь-яким примхам. У інших жорстока бідність, — ні хліба, ні надії: матері позбавляють життя себе й своїх немовлят, бо замість молока вони можуть дати їм лише кров украй виснажених грудей». Голод і холод, брудні вогкі халупи, де живцем гниють люди, колись здорові, міцні, працьовиті, які згодом мимоволі втрачають людське обличчя.

В ім’я цих знедолених, безпритульних істот, в ім’я жахливої трагедії народу в суспільстві власників молодий, натхненний абат звертався в Римі до «князів церкви». П’єра турбує вже не доля його книги, а доля ідеї милосердя до тієї частини людства, що тяжко страждає. Та письменник добре розуміє, що «апостольська ревність» його героя цілком безнадійна. Глибоко вивчивши історію папської курії й докладно висвітливши в своєму романі сучасний стан католицизму, Золя з цілковитою наочністю довів, що жодна з високих духовних осіб, а тим паче двісті шістдесят третій папа Лев XIII, не здатні зректися фінансових та політичних вигод церкви чи своїх власних привілеїв… «для загального добра». Ще раз звучить провідна тема: релігія й демократія несумісні.

«Париж» — завершення серії. Найважчий, мабуть, для самого автора том. Досі йшлося головним чином про критику церкви, в чому Золя був твердий і безкомпромісний. Тепер настав час викласти позитивну програму. Спроби говорити про цю програму змушують Золя охопити ширше коло питань. Бо він розуміє — церква лише один з прогнилих органів гангренозної буржуазної республіки. Роман набуває виразних ознак соціально-політичного жанру. В ньому зображено: вище духівництво, чия показна, демагогічна філантропія не здатна й не прагне взяти участь у вирішенні питання про майбутнє; буржуазний парламентаризм — базар, на якому купують і продають інтереси народу й держави за валюту власної користі; звичаї вищого суспільства — всевладної