Читати книгу - "Завоювання Плассана"

Піднімаючись нагору до кімнати, де вмирала Марта, він побачив на сходах Розу. Почервонівши від люті, вона бурмотіла:

— Ні, я нізащо не лишуся більше в тій кімнаті, я не хочу бачити таких речей. Хай здохне без мене, хай здохне, як собака! Я її більше не люблю, я не люблю нікого… Послати по хлопчика, щоб він був присутній при цьому! І я погодилась! Ніколи в житті не прощу собі цього… Він був блідий, як його сорочка, херувимчик! Мені довелося нести його сюди від семінарії. Я думала, він богові душу віддасть по дорозі, так він плакав. Який жаль!.. І тепер він там, цілує її. У мене аж мороз поза шкірою йде. Я хотіла б, щоб весь будинок впав на нас, щоб це зразу скінчилося, Я залізу в якусь діру, житиму зовсім сама, не хочу нікого бачити, нікого, нікого! Усе життя створене так, щоб тільки плакати й гніватись.

Маккар ввійшов у кімнату. Пані Ругон впала навколішки, затуливши обличчя руками. Серж стояв коло ліжка, сльози лилися по його щоках, він підтримував голову вмираючої. Вона все ще не приходила до пам’яті.

Останні відблиски пожежі осявали кімнату червоним світлом.

Марта здригнулась у предсмертній гикавці. Розплющивши очі, вона здивовано озирнулась навколо і трохи підвелася на ліжку. Побачивши в світлі червоної заграви Сержеву сутану, вона з виразом невимовного жаху згорнула руки і вмерла.