Читати книгу - "Гра престолів"

Серед загону раптом запанувала тиша. Всі стурбовано дивилися на ріг, не сміючи заговорити. Навіть Бран відчував їхній переляк, хоча й не розумів його.

Батько відкинув рога убік і вимив руки снігом.

— Диво, що вона прожила стільки, щоб налупити вовченят, — мовив він, і з решти наче впало мовчазне закляття.

— Та може, й не прожила, — відповів Джорі. — Чував я байки… може, сучка спершу здохла, а тоді вже розродилася.

— Народитися від мертвої, — додав хтось, — іще гірша доля.

— Однакова, — заперечив Гулен, — так і так скоро сконають.

Бран скрикнув з розпачу.

— Що скоріше, то краще, — погодився Теон Грейджой, дістаючи меча. — Ану дай звіреня сюди, Бране.

Малеча пригорнулася до Брана, мовби почула і зрозуміла.

— Ні! — загорлав Бран відчайдушно. — Він мій!

— Прибери меча, Грейджою! — мовив Робб. Цієї миті він наказував батьковим голосом, чисто тобі майбутній князь. — Ми залишимо цуценят собі.

— Цього не можна, хлопче, — заперечив Гарвін, син Гулена.

— Їх убити — тільки пожаліти, — додав Гулен.

Бран зиркнув на свого вельможного батька, сподіваючись допомоги, та побачив насуплене чоло.

— Гулен вірно каже, синку. Краще швидка смерть від заліза, ніж довга від холоду і голоду.

— Ні!

Бран відчув, як на очі навертаються сльози, і відвернувся, бо не хотів плакати перед батьком. Але Робб правив своє:

— Руда сука пана Родріка того тижня знову ощенилася. Понос малий — усього двоє живих, тож молока в неї досить.

— Та вона порве їх на шматки, щойно спробують смоктати!

— Ясновельможний пане князю, — мовив Джон.

Бран здивовано зиркнув на брата і спалахнув відчайдушною надією. Якщо той так урочисто звертається до власного батька, то напевне має щось на думці.

— Тут п’ятеро цуценят, — вів далі Джон, — троє хлопців, двоє дівчаток.

— То й що з того, Джоне?

— Ви маєте п’ятьох шлюбних дітей: трьох синів, двох дочок. Лютововк є знаком вашого дому. Вовченята самою долею призначені вашим дітям, пане князю.

Бран побачив, як змінилося обличчя батька, як решта загону обмінялася поглядами. Цієї миті він любив Джона усім серцем. Навіть у свої сім років Бран зрозумів, до чого правив брат. Рахунок був вірний завдяки тому, що Джон викинув себе самого. Він порахував дівчат, а також малого Рікона, але не байстрюка на прізвище Сніговій, яке за звичаєм давали на півночі тим, хто мав нещастя народитися без власного імені.

Батько також усе зрозумів.

— То ти не хочеш цуценяти для себе, Джоне? — запитав він м’яко.

— Лютововк прикрашає корогви дому Старк, — відповів Джон. — Але ж я не Старк, пане батьку.

Їхній вельможний батько замислився, дивлячись на Джона. Робб поспішив порушити мовчанку.

— Я годуватиму його сам, пане батьку, — пообіцяв він. — Вмочуватиму рушника у тепле молоко і даватиму смоктати.

— Я теж! — підхопив Бран.

Князь довго роздивлявся своїх синів.

— Легко обіцяти, та нелегко справу ладнати. Я не дозволю марнувати час нашої челяді. Якщо хочете цуценят, маєте самі їх годувати. Зрозуміло?

Бран відчайдушно закивав. Цуценя ковчилося у нього в обіймах, вилизувало обличчя теплим язичком.

— Вам належить також навчати їх, — вів далі батько. — Без навчання їм не можна. Псярі не захочуть навіть наближатися до цих чудовиськ, можу вам обіцяти. І не приведіть боги ви ними нехтуватимете, ображатимете, недбало вчитимете. Це не собаки, які випрошують у людей кістки й тікають від копняків. Лютововк розірве дорослого чоловіка, як пес — пацюка. То ви напевне хочете їх узяти?

— Так, пане батьку, — відповів Бран.

— Так, — погодився Робб.

— Але майте на увазі, що попри всі ваші намагання цуценята все одно можуть сконати.

— Не сконають, — мовив Робб. — Ми не дозволимо.

— Тоді нехай живуть. Джорі, Десмонде, заберіть решту. Нам давно час бути у Зимосічі.

Бран дозволив собі святкувати перемогу тільки тоді, як вони посідали верхи й рушили додому. Цуценя вже сиділо глибоко під одежею, зігріте теплом тіла, готове безпечно їхати до нової домівки. Бран став думати, як його назвати.

На півдорозі через міст Джон раптом натягнув повід.

— Що таке, Джоне? — запитав їхній вельможний батько.

— Хіба ви не чуєте?

Бран чув вітер у деревах, стукіт копит по твердих дошках мосту, голодне скимління свого цуценяти. Але Джон прислухався до чогось іншого.

— Онде, — мовив Джон.

Він розвернув коня і загалопував назад через міст. Загін дивився, як він зліз з коня біля мертвої лютововчиці, тоді став навколішки. За якусь мить він уже повертався усміхнений.

— Мабуть, відповз убік від решти, — припустив Джон.

— Або його вигнали, — додав батько, розглядаючи шосте цуценя.

Воно було біле, на відміну від решти сірих. Очі цуценя мало червоні, мов кров того сіромахи, якого стратили вранці. Бран здивувався, що тільки в цього очі вже розплющилися, а всі інші лишалися сліпими.

— Біляк, — мовив Грейджой з лиховісною посмішкою. — Сконає ще швидше за решту.

Джон Сніговій кинув на батькового вихованця довгий холодний погляд.

— Не діждешся, Грейджою, — мовив він. — Цей тепер мій.

Кетлін I

Кетлін ніколи не любила цей божегай.

Вона вродилася на світ панною Таллі з Водоплину — замку далеко на півдні, на Червонозубі, одній з гілок могутнього Тризуба. Там божегай перетворили на сад, повний світла і повітря, де високі краснодерева кидали мереживні тіні на дзвінкі струмки, з невидимих гнізд щебетали птахи, а повітря пахкотіло квітами.

Богам Зимосічі належав зовсім інший гай: кілька морґ темного дикого лісу, якого ніхто не чіпав десять тисяч років, поки навколо нього розростався ушир похмурий замок. У гаю царювали запахи гнилля і мокрої зопрілої землі. Краснодерева не бажали тут рости, а натомість громадилися хащі впертих вартових у обладунках з сіро-зеленої глиці, могутніх дубів та залізодерев, старіших за самі королівства. Товсті чорні стовбури купчилися і спліталися, покручене гілля нависало щільним дахом над головою, товсті криві корені борюкалися один з одним під ногами. У гаю панувала глибока тиша і похмурі тіні, а боги, що тут жили, не мали імен.

Та вона знала, що цього вечора саме тут знайде