Читати книгу - "Митькозавр iз Юрківки"

– Запам’ятай це місце, – мовив серйозно Бурмосик, – і обминай його десятою дорогою.

– Чому?

– Тому що насправді це не поле, а Страшне болото, і сюди ніхто ніколи не потикається. Поглянь он туди, – вказав лапкою Бурмосик.

Вдалині, посеред болота, клубочився і здіймавсь угору густий туман.

– Там, щоб ти знала, живе Болотяник, який заманює в трясовину, тож ніколи не гуляй у цих місцях, якщо не хочеш потонути.

– Ой, як страшно, – притулилась Люська до Бурмосика, – а який він, цей Болотяник?

– Це таємниця, і ніхто не знає її. Та, мабуть, ніколи й не знатиме, бо він не виходить із туману, а тільки вряди-годи квилить – так жалібно й моторошно водночас. Того ж, хто піде на поклик, враз засмокче.

– Добре, що ти попередив мене, – притихла Люська. – Але які гарні квіти, – додала з жалем. – Так і хочеться сплести з них віночок.

– Може, зайдемо до нас, і ти поїси? – запропонував Бурмосик.

– Ні-ні, – заперечило зайча. – Ти ще не знаєш, скільки часу я можу бігати, гратись, зовсім не відчуваючи голоду. Ходімо швидше. До того ж, у нас майже повен кошик суниць.

– Так-то воно так, але ж суниці я ніс для Буцика. Та й після того, як ти пригостилася, їх уже не майже повен кошик, а майже півкошика. Ну гаразд, вистачить, – і вони заспішили на посвист Буцикової коси, що вже линув із-за дерев.

Розділ IV

Буцик саме кінчав косити й збирався трохи передихнути, перш ніж класти сіно у вал очки, коли угледів Бурмосика. Поруч із ним весело дріботіло зайченя.

– Добридень, Буцику, – наче до давнього знайомого, привіталася Люська. – Я ваша нова подружка.

– Я знайшов її на Суничній галяві, – пояснив Бурмосик.

– І як же ти опинилася в наших краях? – спитав Буцик. І Люська розповіла про свою скруту.

– Ваш ліс теж хороший, але ж він для мене зовсім чужий. Так, зовсім чужий ліс, – закінчила вона і схлипнула.

– Стривай-но, – мовив Буцик. – А як світило сонце, коли ти бігла од лева?

– Яскраво.

– Я не про те. Звідки воно світило?

– Спочатку в ліве очко, потім у праве, – чи, може, навпаки? А потім у обидва, а потім у спину, а потім… Я вже не пам'ятаю. А навіщо це тобі?

– Бо якщо сонце світило тобі в праве око, значить, ти бігла звідти, – вказав Буцик рукою. – А якщо в ліве, – то он звідки. Зрозуміло?

– От бачиш! – скрикнув Бурмосик. – Я знав, що Буцик обов'язково щось придумає.

– Авжеж, – озвалася Люська. – Але я не пам'ятаю: я була дуже налякана.

– Так-так, – замислився Буцик. – Налякана. О! А що ти, кажеш, побачила, коли озирнулася вже в нашому лісі?

– Як Толябун дряпав дерево, аж кора на всі боки летіла.

– От по цьому дереву ми й дізнаємося, звідки ти прибігла. Що ж, на сьогодні, певно, досить, – глянув він на скошену траву. – Ходімо!

Довго шукати не довелось.

– Ось, здається! – крикнув Бурмосик.

– Ой-ой-ой, – наблизившись, похитав головою Буцик. – Не хотів би я опинитися в таких пазурах. Зате тепер ми знаємо, звідки прибігла Люська. З півночі.

– Хіба, – здивувалась Люська, – а мені здається, із заходу.

– А по-моєму, вона прибігла з півдня, – докинув Бурмосик.

Друзі перезирнулись.

– То звідки ж я прибігла? – сумно запитало зайча.

– Звичайно, у школі нас учили розпізнавати сторони світу, – сказав Буцик, – та я вже забув, як воно робиться. Адже два місяці тривають канікули. Є така штука, – мовив він по хвильці, – яка визначає оці самі сторони світу. От тільки як вона зветься? Бомпас чи момпас…

– Може, монпансьє? – облизнулась Люська.

– Або «Золотий ключик», – і собі підхопив Бурмосик.

– Та ні, цукерки тут ні до чого. О, згадав! Компас! Якби ми його мали, то одразу ж визначили б, звідки ти прибігла.

– А де ж ми його візьмемо? – посмутнішало зайча.

– Компас у нашому лісі має тільки дядько Кажан. Він літає вночі, тож без компаса йому не обійтись. Але навряд чи дядько погодиться його позичити.

– А ми дуже попросимо, – сказала Люська.

– А цур тобі! – почули друзі, підходячи до граба, на якому жив дядько Кажан. – Щоб тобі печінки поодбивало! Щоб ти до кінця днів своїх голодний ходив! Щоб тобі живіт здуло! Щоб тобі ребра позападали! Щоб ти…

– Ой, як смішно він висить! – зареготала Люська. – Дивіться – догори ногами!

– Цить, – зашепотів до неї Буцик. – Що ти тямиш! Якщо дядько почує тебе – нічого не дасть. Для кажанів це нормально. Ану, разом…

– Доброго дня, дядечку! – дружно гукнули всі троє.

– Га? – озвавсь Кажан. – Хто це до мене привітався? Так світло, що нічого не бачу. Це ти, Бурмосику? Ти, Буцику? А хто ще з вами?

– Це Люська! – мовив Буцик.

– Здрастуйте, дядечку, – ще раз поздоровкалась Люська. – Так здорово ви висите на гілці. Ой, якби я так уміла!

– Еге ж, – одразу полагіднішав старий. – Звісно, не одній тобі – всім так хотілось би, та не в кожного вийде. Смішно навіть подумати, як ви всі відпочиваєте. Ну, а що вас привело до мене?

– Розумієте, дядечку, – пояснив Буцик. – Ми оце засперечались, де яка сторона світу. Чи не змогли б ви на півгодинки позичити нам свого компаса?

– Е-е, – схитнув головою Кажан. – Вам компас для іграшок, а я без нього літати не можу. Зіпсуєте – а я потім заблукаю. Ще до Болотяника втраплю. Не дам!

Довелося розповісти Кажанові про Люсьчину пригоду.

– Це інша справа, – мовив дядечко. – Та однак компаса не дам, а от полетіти з вами можу. А щоб йому живіт до спини присох, щоб йому…

– Кому це? – поцікавилася Люська.

– Та кому ж, як не отій почварі, – одказав Кажан.

– Почварі? – перезирнулися друзі. – А на що вона схожа?

– Та таке щось жовте, з хвостом, і реве – не приведи господь…

– Толябун! – скрикнуло зайченя.

– Лев? – вихопилось у Бурмосика.

– Еге ж, лев, а-ах, – позіхнув Кажан.

– Зараз засне, – прошепотів Буцик і закричав: – Дядьку Кажане!

– Що? – розплющив той уже було склеплені повіки.

– Та ви ж обіцяли про лева розповісти.

– Про якого лева?

– Про того, що недавно тут пробігав.

– А-а-а, – згадав старий. – Щоб йому живіт до спини присох!

– От-от! Що ж він зробив?

– Значить, діло було так, – почав Кажан. – Уранці я повернувся з болота, куди літав на полювання. Там, коло берега, комарі особливо смачні. Такі жирненькі, вгодованенькі, тож наївся досхочу. А вдень же, звісно, треба поспати, – вів далі дядько. – Отож я прилетів, умостився на своїй гілочці й заснув. Через деякий час прокидаюсь од того, що неподалік хтось голосно гарчить. Розплющую я