Читати книгу - "Маріупольський процес"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Пес із дредами підвів голову, зосередився на думці людини, а далі знову поклав голову на лапи.
Чоловік, котрий віддав йому свою їжу, важко підвівся, притулившися спиною до сітчастої огорожі, за якою квохтали кури. Чоловікові було погано, гірше, ніж псові.
Провалювався у сон не раз, наче у чорноту. Вихоплювався з неї ненадовго, бачив промені сонця у гілках черешні, пив теплу воду з банки. Не пам’ятав, як тут опинився. Сам ішов? Несли його? Знову був на допиті. Усе розгорталося спочатку, він знову мусив це пережити. І те, як він забув номер свого підрозділу, і прізвище командира. Навіть свого імені не міг одразу пригадати. Йому було страшно тоді і огидно тепер. Мозок кинув йому рятівну мотузку підказки: це інша реальність, потім усе зрозумієш, отямишся. Спи.
…Щось таке, наче каламутна вода… Наче хтось муляку з дна підняв, скаламутив, нічого не видно. Чути голоси. Десь нагорі, над водою, гарикають гіганти, перекидаються жартами, тягнуть, тягнуть сітку з дрібними вічками. Не проскочити. Ставок чималий, але велетні поклали собі перейти його саме тут, у цій частині, захопити риби побільше, скільки вдасться. «Нижче тримай, – повчає досвідчений, – щоб жодна зараза не проскочила».
Це я зараза, думає Роман. І скільки ж тут таких, за ким полюють! Усе навколо сріблом мерехтить. Б’ють хвостами, кидаються туди-сюди, зіштовхуються, дряпаються плавцями, вдаряються у ноги рибалок. Без паніки… Триматися подалі від сітки, а вона усе ближче коливається у сіро-жовтій каламуті. «Напинай!» – командує старший, йому вже не до жартів.
Уперед, у ті бурі зарості. І весь натовп – туди, очі вибалушені, роти тремтять у безмовному жаху. Ні, там берег, пісок, там безвихідь, туди виходитимуть ловці зі своєю здобиччю. Назад! Куди?
Під сітку, у саму муляку, розпластатися на дні, забуритися в намул, стати його часткою. Плюскіт навколо, дрібне тріпотіння, спалахи срібла луски. Щось зі свистом проходить над головою, майже торкаючись, і віддаляється, поступово віддаляється, забираючи зі собою усі звуки… Залишаючи якийсь гул…
…Лише якийсь гул. У голові. Під черепною коробкою наче вода булькотить, глухо переливається у вухах…
Запахло їжею, Роман розплющив очі – сперся на лікоть, побачив ланцюг і кільце на нозі, згадав, що він припнутий до труби. Дівчина з пшеничним волоссям тримала перед ним тарілку з борщем. Мовчки залишила її у траві, поклавши поруч хліб і ложку. Роман втягнув носом повітря, відчув, як у роті набралося слини – поставив тарілку собі на коліна й висьорбав гарячий борщ із жадібністю, як той пес.
…Знову вечір, знову сонце сідає за пагорб. Насувається тепла ніч. Трава сюркоче, пахне якимись квітами, он тими, мабуть, під бічним вікном, ясно-блакитними, дрібними, їх удень не видно, або він не помічав. І коників не чув.
Інформація була така: це нейтральна територія, її ніхто не контролює, тут немає жодних сепарів. Вони й не ховалися. Їхали від свого блокпосту, жартували. Їх хтось підставив, або розвіддані застаріли… Або… Не підставили й не застаріли. А вони на повній швидкості влетіли в інший вимір, опинилися в минулому, адже маріупольський травень – це вже минуле, або у майбутньому часі неподалік Маріуполя, не приведи Господи.
Петровича він після вибуху не бачив. Здригнувся від спогаду: тріщання калаша – і тиша.
Шарапова допитували на тому ж подвір’ї, але били сильніше. Ногами. Той, хто бив, люто лаявся, Роман пізнав його голос. «Бери, тягни, чого стоїш!» Це був він.
А Петровича, виходить, чергою з калаша… Це він стогнав тоді за розбитою палаючою «газелькою».
Пес блимає у сутінках бурштиновими очима, тулиться до Романа гарячим боком. Він одразу визнав його за свого, ще тоді, як тицьнувся носом незнайомцеві у шию.
– Але й смердиш ти, друже! – Роман запускає пальці в густу шерсть.
І свій запах він теж чує. Бруду, поту, крові, а ще розпачу та самотності.
5
Зла на себе! Знайшла проблему на рівному місці – оце тепер думає: як тому хирлявому, сидячи на цепу?… А їй що до того? До того, що він відчуває?
Жмут вати біля нього залишила, здогадається – запхає у шкарпетку, аби кільце не муляло. Він ще як слід не очуняв, переважно лежить у траві на старому матраці. Знайшла йому той матрац на горищі, застелила старою гардиною у вигорілі квіти. Брат каже: курорт!
Синець на обличчі Циклопа розквітнув в усій різнобарвній красі, від чола до підборіддя. Трансформер. Половина обличчя – чужа. Ще й щетиною заріс, страхолюдина. Вітьок раз на день відпускає його за сарай, тоді – на ланцюг, а сам – до своїх хлопців. Ольгу бентежить присутність чужинця, металеву відбивачку до м’яса тримає під рукою про всяк випадок. Скоріше б уже брат повернувся!
Вийшла з кухні, вихлюпнула воду з каструлі у траву.
Циклоп підвів голову.
– Як пса звати? – запитав.
– Не знаю, – зупинилася, – приблуда нічийний. Зви як хочеш. Дик, скажімо.
Роман гмикнув.
– Дик…
– Що смішного сказала?
– Англійську вчила?
Вона невизначено кивнула: вчила, то що?
– Нічого. Хай буде Дик, – погодився він.
– Пішов! – вона тупнула ногою. – Кішок мені розлякав. Пішов геть! Пакость така!
Пес відбіг.
– Пішов! – підвищила голос Ольга, нахилилася, наче за каменем.
Пса вітром здуло.
– Ще бракувало, аби курей потовк, – зронила наче до себе.
Циклоп криво усміхнувся, іншої усмішки у нього б і не вийшло з такою фізіономією. Зручніше вклав ногу, відкинувся на матрас.
Кайданка наче й не гризе вузької щиколотки, а от душа стискається. Застряг тут, прип’ятий якорем до землі. Наче пробитий човен. Сподівайся тепер на бурю або на випадковість.
Ольга забрала від нього порожню тарілку.
– Дякую. – Йому стало краще після їжі.
– Баргаронів хочеш? – запитала дівчина.
– Яких баргаронів?
– Черешень по-вашому. Усе у вас не так! Усе по– інакшому!
– Теж мені відмінності, – гмикнув хлопець. – Страшні непереборні протиріччя. Хочу баргаронів.
Вітьок аж зупинився, побачивши, яка лафа полоненому на їхньому подвір’ї – травичка зелена, мухи не кусають, полумисок з баргаронами у руках, ще
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маріупольський процес», після закриття браузера.