read-books.club » Сучасна проза » Маріупольський процес 📚 - Українською

Читати книгу - "Маріупольський процес"

169
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Маріупольський процес" автора Галина Костянтинівна Вдовіченко. Жанр книги: Сучасна проза / Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 4 5 6 ... 61
Перейти на сторінку:
хто в Донецьку, хто в Маріуполі…

У квітні-травні Маріуполь трусило у лихоманці: прапори над міськрадою то такі, то такі. Бійки, бити у руках, перестрілки… Поранені, вбиті, взаємні звинувачення… Сашко про навчання й не думав: я вже, казав, куди треба вступив. І Вітька затягнув – хоч той і старший на два роки, а до Сашка прислухається. Бучаєв їх підбурив, вони їздили разом до міста на старих бучаївських «жигулях», хвалилися, що записалися в ополченці. Більшість у селі ні туди й ні сюди, приглядаються, вичікують. У Степанівни, кажуть, син на боці Нацгвардії воює, але Степанівна запевняє, що це брехня, – на заробітках він.

Як почали на підступах до села стріляти, як опинилися тут незнайомі люди зі зброєю, ми вас, мовляв, від хунти київської захищатимемо, мама одразу зібрала Ксюху з дітьми – й на автобус їх. Він саме від’їжджав на Київ… І не тому, що страшно, відправила їх, а через виклик з офтальмологічного центру – черга підійшла оперувати очі Артемка. Ксюха вперлась: я без тебе, ма, не поїду. Мама у сльози: що робити? Удома хвора баба і молодша донька. Ще й син чудить, роботу, каже, кидаю, яка це збіса робота, за копійки карячитись, ще й доїжджати до райцентру щодня! Що воно було робити?

Тоді Ольга сама запропонувала: їдьте разом, це ж ненадовго. Тижні два-три, максимум місяць. Усе вляжеться – повернетеся, а ми тут з бабою Анею не пропадемо.

Той Буча-Бучаєв за цю весну змінився, наче чужу шкуру скинув, плечі розправив. Орел! А дотепер був тихий, непомітний. Два роки тому до села прибився, до Вірки Сужинської пристав, у Маріуполі на базарі познайомилися. Сам з Ростова, з Росії, автослюсар, але такий собі автослюсар, руки-дрюки. Майже без роботи сидів. Перебивався із заробітками, але й не бідував. Від квітня у Маріуполь учащав, Сашка зі собою тягав, а тоді й Вітька. Твої, підколов його, на захід подалися, а ти тепер – до нас… Вітьок і пішов. Спочатку без особливого бажання, а тоді увійшов у смак. Машини, зброя, сила, ДНР… Ще й для сестри роботу знайшов – обіди хлопцям готувати. Для тих, що на базі. Привозив овочі, крупу, курей; при нас, казав, не пропадете…

…не пропадете, казав…

…тиша за вікном…

…хропіння за дверима…

4

Гострою шпичкою проштрикнуло мозок. Роман згадав. Ще уві сні усе згадав, а тоді прокинувся зі стогоном: неправда!

Неправда,

неправда,

неправда! – настирливо стугоніло у скронях.

Він щойно знову був на допиті, відчував тверді краї автопокришки під головою. А перед тим… Страшно було перед тим. Його викинуло вибухом з «газельки», очі спалахом засліпило, вуха заклало. Коли підвівся, у голові працювала трансформаторна будка. Через її нестерпне гудіння пробивався голос. Бери свого командира, тягни на узбіччя! Бери, тягни, чого стоїш! Горів розірваний метал, чорний стовп диму рвався у синє небо, синє-синє, без жодної хмарки. Гігантське колесо котилося дорогою, далі й далі вздовж поля молодого соняшника. Не могло зупинитися. Наче його гнав перед собою невидимий хлопчик. Чи те колесо привиділося?

За підбитою «газелькою» рухалися люди у камуфляжі. Хтось стогнав на землі. Черга калаша поклала цьому край – впала тиша. Лише вогонь потріскував та випливали з драглистого гарячого повітря чиїсь збуджені голоси.

Валік у дорожній пилюці… Він щойно озирався до Романа з переднього сидіння. За кермом був Шарапов, схожий на кіногероя хлопчина, одесит. Його так і називали у батальйоні. Валік перший помітив цю схожість: точно Шарапов, сказав, – й усі погодилися. Роман з Валіком зійшлися у травні, в учебці, земляки, Роман зі Львова, Валік – з Городка, вони ще у тренувальному таборі стали нерозлийвода.

На задньому сидінні, поруч з Романом, мовчав Петрович, найстарший з них, киянин, батько трьох дітей… І де тепер Шарапов з Петровичем? Ось розвалена машина, ось Валік у пилюці… Хоча який це Валік? У Валіка дві руки-дві ноги, як у кожного, а це не знати що таке, якийсь цурпалок з обличчям друга. Лялька шматяна, заляпаний фарбою муляж.

Тут фільм знімають про війну! Ось воно що! Нездара-реквізитор підсовує у кадр свої жахливі опудала. Хто ж йому повірить? Так не може виглядати людина, трупи такими не бувають. Тут зйомки тривають, і усе це неправда. Неправда. Неправда.

Бери, тягни! Відтягнути муляж з дороги. Зробити, як кажуть. У кишені муляжа співає мобілка Валіка. Вони не залишали свої телефони у таборі, бо ж не на завдання їхали…

Мелодія не змовкає.

Роман грає у цьому кіно якусь другорядну роль. А Валік свою роль вже зіграв, стоїть за спиною оператора, підсміюється. Той самий огидний голос (бери, тягни!) ось-ось скаже: знято! Валік вийде наперед, поплескає Романа по плечі: а ти так нічо мене волік на узбіччя. На четвірочку з плюсом. Курити маєш?…

Роман нахиляється, незграбно береться за шматяну ляльку, ух-х, тяжка… За ремінь бери, мудило! – гарчить режисер. Роман береться за ремінь, шкіряний пасок розщіпається, лялька гепається у пилюку. Роман нахиляється знову, у голові гуде, від солодкавого запаху нудить, від цього запаху їжачиться шкіра на потилиці – Роман тримає шкіряні кінці, стискає їх, волочить тіло з дороги до заростів амброзії. На грунтівці залишаються дві темні вологі плями, а тоді лише тягнеться широка смуга із рівчаком від черевика-берця. Одного черевика. Який абсурдний фільм…

Роман стогне.

І здригається від несподіванки, розплющує око: кудлате брудне чудовисько дихає йому в обличчя смородом. Сірий пес, звичайний вуличний блукалець. Забрав нарешті свою морду, відійшов, застиг, наче у роздумах – що то робити, куди йти?… Потягнувся всім тілом, прогнувшись у спині, й вмостився неподалік, висолопивши язика. Збита із болотом вовна на лапах, кошлаті дреди, колюхи у хвості. Страшила страшилою. Позіхнув на всю пащеку, показавши довгого закрученого вгору язика, клацнув зубами, глянув на людину шматочками жовтого бурштину. Перевів погляд на ногу ув’язненого.

«Ось так, брате, – Роман навіть рота не розтулив, лише подумав, – людина на ланцюзі… Таке, як бачиш, теж трапляється».

Пес відвернувся, знову клацнув зубами, упіймавши муху, тоді наче знехотя підвівся, наблизився до повної миски з вихололим борщем, скосив око на Романа: прожене? не прожене? Й похапцем виїв усе. Ще й вилизав стінки й дно. Повернувся на своє місце, поклав голову на випростані лапи й заплющив очі.

Роман мав удома собаку, чорно-руду Найду. Він змусив себе думати зараз про неї, вхопився за рятівне коло цього спогаду, тільки щоб не заснути, не сповзти у ті зйомки, у той безглуздий фільм. Найда… Найду йому купили

1 ... 4 5 6 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маріупольський процес», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маріупольський процес"