Читати книгу - "Крила кольору хмар"

Клара — танцівниця, і, здавалося б, нам і діла не має бути до танцівниць, тобто до учасниць розважального вечірнього шоу. Ми — обслуговуючий персонал — з іншої, нижчої, касти. От хіба що заради «трішки попліткувати».

— Як захворіла?! Реалі? — Інна зовсім по-пташиному схиляє гладенько зачесану голівку набік: — Вона ж ін йестерди була здоровісінька! Що трапилося?

Мене нервує ця її звичка вставляти по приколу іноземні слівця. Тому відповідаю роздратовано:

— Нічого не трапилося. Розпочався сезон застуд і нежитю.

Інна кривиться.

***

Метелик? Блакитний, убраний у кольори весняного неба з дивними пістрявими вкрапленнями, від яких аж хочеться відтерти тендітні крильця, аби не заважали милуватися такою досконалою красою. Звісно, ніхто й пальцем не зачепить цього красеня — крихітну живу коштовність, дбайливо виліплену природою. Бо то означає занапастити живу квітку, яка довірливо вигрівається на закіптюженому склі вікна багатоповерхівки. О, так, їй не місце посеред кам’яних пасток, де бракує сонця і зелені, повітря та волі.

Приглядаюся пильніше до вродливця-метелика і розчаровано хапаю повітря — він несправжній. Колись малою школяркою втрапила на огляд пересувної виставки живих метеликів. Тонкосльозість — то не про мене і тепер, і в дитинстві, а там розревілася так, що й не зупинити. Прийшло болюче розуміння, що всі метелики приречені на повільну загибель у засклених коробках. Замість померлих купують нових і везуть далі, аби похизуватися перед натовпом красою та унікальністю витончених створінь і, звичайно, заробити гроші. Бо шоу завжди має тривати. Вчителька, аби втишити мою істерику, вміло вдаючи впевненість, пояснила, що усі ці метелики несправжні, хай і ворушать крильцями. Це лишень майстерно зроблена імітація, аби ними милуватися, тож і не загинуть вони ніколи. Я їй не повірила, звідкись знала: штучних метеликів не буває.

Аж ось саме таку майстерну підробку бачу зараз на споді душі Інни. От тільки чому ця штука тягнеться до світла і волі, мов справжня?..

І головне, чого мене потягло зазирати у зіниці Інни? От уже. Знайшла час на такі вправляння!

***

Павло раптово втрачає цікавість до нашої розмови. Схоже, він збирається ще раз оглянути клуб, аби дізнатися, що ж так зачепило Інну. Звісно, цокотуха здатна перетворити і муху на слона, та для цієї алхімічної операції таки слід мати справжню муху.

Так, наша Інна — ще та штучка. Заради сенсації не обмине жодної халепи. Востаннє вона так сяяла кілька тижнів тому, коли в залі клубу спалахнула справжнісінька бійка.

— Пхе, застуда якась! Тут геть інше: Ірка повернулася! Уявляєте! Як побита собака! — випалює Інка, не маючи сили втриматися. Вона в щирому захваті від власного хисту приносити несподівані новини.

— Ірка? Яка? — по-дурному перепитує Мишко, бліднучи так, що на обличчі проступає зазвичай непомітне ластовиння.

— Хей, бой, Сокольська, звісно!

Михайло зловісно зирить на Інку. Йому завжди дуже подобалася Ірен.

— Інно, думай, що говориш. Ірина ще позавчора звільнилася і зараз, очевидно, летить до Стамбула. Може, то на її місце заступила новенька танцівниця, зовні схожа на Іренку. А ти й переплутала.

— Оу. Ще чого? Мені окуляри не потрібні, — відрубує Інна. — Не долетить Іронька до Туреччини. Таку тупоголову нездару навіть туди не взяли. Теж мені, видатна танцівниця!

— Ах ти лайно соб… — Мишко не втримується від оцінки розумових здібностей Інки. У «Темному янголі» діє залізне правило: кожне нецензурне чи жаргонне слівце від працівників навіть у спілкуванні між собою на території клубу в робочий та й не робочий час карається штрафом.

А колоритний монолог від Мишка тягне на чималу суму. Це, звісно, якщо Інна ризикне жалітися. Бо щось не схоже, що Павло чи Віктор робитимуть зауваження порушнику. Мене ж цікавить зовсім інше.

— Де зараз Ірен?

— Знаєш, санні, а я відразу її й не впізнала. Видочок у цієї вертихвістки — сісти-не-впасти! Колготи подерті, спідниця брудна. Мейкап сяк-так підреставрований. А ще, кажуть, ін віз дей повинен сюди зазирнути наш Господар, тобто власник «Янголяти»… — втриматися від патякання Інні понад силу.

— Тю! Теж мені новина! Шеф припхається! Тут інше важливо, народ! Клара хвора, а Танька ледве оговталася після операції. І витягти всю танцювальну програму їй поки не до снаги. Ну, масовка, може, трохи підсобить, але ж… Не думаю, що публіка від халтурного шоу буде в захваті. Обсвищуть. Та й, зрештою, наш вимогливий шеф, через якого ти так хвилюєшся, Інно, навряд чи тішитиметься цим. То хіба на часі «наганяти» Ірину? Подумайте! Рятувати ситуацію треба.

— Адо! Тебе справді так хвилює доля шоу чи, може, доля Ірени? — У комірчину зазирає Софія, наша начальниця зміни, очевидно, не розуміючи, де це запропастився майже весь обслуговуючий персонал клубу. — Тоді б пішла і розповіла про свої сумніви начальству, передбачлива та безкомпромісна ти наша! Що дарма язиком патякати?

— І піду, — кидаю з викликом в очі Софії.

Чи я не пан собі? Що хочу, те й роблю.

— Посунься. — Забагато скрізь цієї Інни. От зараз заступила собою весь прохід.

— Ти що здуріла, санні? Підеш за Ірку просити? Просто тобі мед горл, тобто мати Тереза! — із щирим запалом видихає Інна.

Здається, інші цілком згодні з таким діагнозом. От тільки захоплення він у них не викликає.

Тим часом Мишко намагається втрутитися в розмову, запевнити всіх, що просити за Ірен до начальства слід іти йому. А кому ж іще? Він-бо мужчина! Смішний аргумент. Це розуміє і Павло, знаючи запальну вдачу колеги. І тому якнайдохідливіше пояснює підлеглому, що той нікуди не піде, хіба що додому: відчергував, ключі знайшов — і спатоньки, нема чого під ногами плутатися.

— Адо… — Аж тепер помічаю, що Мишко стоїть у мене за спиною і має вигляд винуватий і трохи збентежений. — Дякую, Адо. За мною борг. А я борги віддаю.

Я мовчки киваю. Навіть не кидаю звичну ідіотичну фразу, що недолюблюю боржників. Бо я Мишку завинила. І він має рацію: борги слід віддавати. А от цікаво, чи він узагалі пригадує, як колись «випадково» допоміг одній малолітній дурепі, що втекла з дому та опинилася посеред ночі одна-однісінька в незнайомому місті? Погане товариство, брудні думки, вчинки та слова… Стільки рук та огиди, що ти розумієш: з усім тим навіть тобі не впоратися. Скільки років минуло? Три, здається, чи чотири… Хоча це дуже схоже на Михайла: погратися в захисника стражденних, урізати одному п’яному гадові по писку, другому — по ребрах, третьому зламати ніс, а потім довести, ледь хизуючись подвигами, до безпечного місця перелякану жертву. Помахати рукою на прощання,