Читати книгу - "Інший дім"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Коштовні, так? — перепитав чоловік.
— Ні-ні. Срібні. Маленькі. Такі невеличкі мушлі.
— Зірвали? — у його очах знову було співчуття.
— Ні. Мабуть, загубила, — я торкнулася вуха.
— Болить?
— Не знаю. Ні, майже, ні.
— Дорогі сережки?
— Ні, вони... Ні. Це мамин подарунок. Атлантичні мушлі, — я зняла ту одну сережку, що лишилася у вусі. — Мама надіслала мені. А я... я загубила... — я подивилася йому в очі.
— Добре, що сама ціла, — сказав чоловік. — А синець, — він придивився до мене ближче, — буде. Але, — кивнув, — як то кажуть, до весілля заживе.
Я зненацька схлипнула. Увесь той час, доки чоловік випитував мене, хлопець мовчав. Коли я схлипнула, він стурбовано глянув на мене. Нарешті вдалося роздивитися його очі — сірі-сірі. Від його погляду трохи відлягло від серця.
— Розкажи батькам, — порадив чоловік. — Треба заявити на них у міліцію, чи що? Як гадаєш, Максе?
— Не знаю.
Ми підійшли до зупинки.
— Скажіть, який автобус іде до Ра...
— Градинської, — знов поправив чоловіка хлопець.
— Так, який до Градинської?
— Сідайте на 21, і попросіть, щоб стали за мостом, — сказав якийсь юнак, знявши на хвильку навушники.
— Он їде! — чоловік махнув рукою. Автобус наближався. — Слухай, — він ляснув себе по кишенях. — А ми ж із Максом навіть не запитали, як тебе звати. То як?
— Павлина, — відповіла я. — Поля. Мене звати Поля.
— Бувай здорова, Полю, — кивнув чоловік. — Гроші на автобус маєш?
— Вистачить, — я увійшла в маршрутку. — А ваша... хусточка? — спохопилася я, дивлячись на закривавлений шматок білосніжної тканини.
— Е, облиш, облиш, — махнув рукою чоловік. — Хай щастить! — крикнув він у двері.
Автобус від’їхав.
Я ще раз озирнулася на своїх рятівників. Вони пішли в бік супермаркету.
Мені спало на думку, що я не додумалася ні подякувати їм, ні запитати, як звали чоловіка. Напевно, Максового батька.
Але чи був він його батьком? Чи, може, сусідом? Знайомим?
Та й чи хлопця звали Максом? Чи, може, мені здалося? Почулося?
Після такого потрясіння могло що завгодно трапитися. Я ще раз подивилася на закривавлений носовичок. Жінка, яка сиділа поряд, турботливо глянула на мене.
— Усе нормально? — запитала вона.
— Майже, дякую, — я розтиснула долоню зі срібною сережкою-мушлею.
Автобус зупинився на світлофорі. Я ще раз озирнулася. Чоловік і хлопець вже зайшли до супермаркету, але мені досі виднілася кольорова шапка Макса.
«Зелений, жовтий, червоний...»
Барви крутилися в голові.
«Зелений, жовтий, червоний... як світлофор... Червоний, жовтий, зелений...»
Раптово знову відчула липкі й холодні стусани тих двох покидьків.
Я сильно-сильно затисла сережку в долоні. «Мамо-о-о...» — подумки прошепотіла... і згадала про новини і... про кінець світу.
Артем
— Пити щось будеш? — Аліна запитала, коли ми увійшли до квартири.
Я відразу відчув особливий аромат її помешкання. Напевно, тут просто щось нещодавно готували, але мені пахло домашнім затишком і теплом, яких у насуже не з’являлося віддавна.
— Буду, — відповів так розгублено, наче я вперше в житті був гостем.
— Що? — вона показала мені рукою на шафу, куди треба було повісити куртку.
— Що-небудь.
— Добре, тоді йди обирай фільм, — Аліна вказала на вітальню. — Почувайся, як вдома. Я зараз!
«Почувайся як вдома?»
Я роззувся і пройшов до вітальні. Спочатку сів на крісло. Потім на диван. Оглядівся. Вітальня трохи нагадувала нашу. По кутках і на підвіконнях мама любила вішати чи розставляти вазони. Меблі були натерті до блиску. На журнальному столику не було звалиська газет, як у нас. Лінолеум вилискував.
Я почувався не в своїй тарілці. Особливо мене дратувало те, що після гри, як мені завжди здавалося, запах від мене був не дуже. І що дивного? Звичайно, у грі з тебе сходить сім потів, не менше. Тепер я хвилювався, що Аліна це помітить. Навіщо я погодився прийти? Краще б я навідався до неї іншим разом...
— Ти яке кіно любиш? Ти так і не сказав, — неочікувано гукнула Аліна з кухні і я аж стрепенувся.
«Вона просила вибрати фільм!»
Я підхопився й підійшов до полиці з DVD-дисками.
— А ти?
— Яке вибереш — таке й будемо дивитися!
Мені б якийсь трилер пішов. Але трилери, здається, не дуже подобаються дівчатам. Принаймні наші з Полею смаки завжди розходилися, якщо йшлося про музику чи кіно. Поля схожа на маму. Їм подавай романтику, комедію, драму, чи мультик. Напевно, й Аліні так само.
«Що ж подобається сестрі, якби згадати... Загалом, що тут є?»
Я став проводити пальцем по дисках: «Титанік», «Я, робот», «Ілюзіоніст», «Форест Гамп», «Гаррі Поттер», «Таксі», «Володар перснів», «Пірати Карибського моря»...
— То що? — Аліна увійшла до кімнати і подала мені склянку соку. — Зараз буде чай і канапки. Ти ж голодний?
— Ну... — мені хотілося під землю провалитися. Навіщо вона запитала. Звісно, після гри я міг би й бика проковтнути. — Мама там залишила плов. Підігріти?
— Ні, я в нормі, — щойно я це сказав, як у животі мені забурчало.
«Хоч би вона того не почула».
— То що дивимося? — наполягала Аліна.
— Може «Піратів»? — вирвалося в мене.
— Ум, можна...
«Коли ж прийдуть її батьки?» — подумав я, але в неї запитувати було незручно.
Що мені зараз робити? Ось вона — Аліна.
Сісти до неї ближче?
Взяти за руку?
Обійняти? Стриматися?
Я все ж трохи підсунувся до Аліни. Необережно сів на мобільник. Екран його засвітився.
«Полька?»
Я не міг прогнати думки про сестру.
— Зараз, — поглянув на Аліну, яка стурбовано кивнула. — Секунду...
Я набрав Польку.
«Поза зоною...»
«Полька! От якби вона не пішла з гри... От якби вона... Та що вона — все вона? Але якби не... то я б...»
Під час перегляду «Піратів» я наважився торкнутися Аліниної руки. І вона не відсахнулася. Навпаки: ніби випадково підсунула свою маленьку долоню ближче до моєї грубої. Тоді я нарешті припинив думати про Полю і про всі «якби».
Алінині батьки попередили, що повернуться майже вдосвіта. Я ще ніколи так довго не засиджувався. Було дивно, незвично. Скільки фільмів ми передивилися?
Перед тим, як попрощатися, Аліна мене запитала:
— Арчі, а це правда, що ви із сестрою їдете в Америку?
Глянувши в її очі, я гостро відчув, що їхати мені нікуди не хочеться. «Що як Аліна почне зустрічатися з Федотом?»
— Співбесіди призначено, але... — я намагався потягнути час і склеїти відмазку. — Ще візи треба отримати.
— Це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інший дім», після закриття браузера.