Читати книгу - "Інший дім"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я глибоко вдихнула. Видихнула. І кинулася щодуху протоптаною між будинками стежкою. Але трапилося саме те, що я й передчувала: здоровані кинулися за мною.
«Мамочко! Арчику! Мамо! Артеме!» — хотілося викрикнути, але мені не вистачало повітря, в грудях тиснуло.
Перед очима попливло, наче ті двоє кинули в мене каменем і влучили в голову. Хоча нічим вони не кидали насправді. Просто я відчула, як хтось із них стусонув мене у спину. Поштовх був сильним, та я не впала. Я ще бігла.
— Відчепіться! — крикнула. — Йдіть геть!
Один із хлопців схопив мене за плече. Вирвавшись, я метнулася стежкою до кіоску. Той був зачинений.
— Відчепіться! Чого ви від мене хочете? Відваліть!
Нижчий налетів просто на мене. Він різко штовхнув мене обома руками, і я боляче вдарилася лобом об кіоск.
— Ти здурів! Що ти робиш? — верескнула я й відчула, як гаряча цівочка побігла з носа.
«Невже кров?»
Я втерлася рукою. Так, на пальцях червоніла кров.
Я завжди боялася крові. Врізавши пальця, біліла й відверталася, поки Артем ліпив мені пластир на ранку. Не могла навіть зиркнути на те місце... Якщо в кіно показували якусь бійку, я заплющувала очі...
Відвернутися від цих двох я не могла. Це було далеко не кіно.
У голові знову запаморочилося, усе завертілося, я хотіла бігти, але ноги не слухалися. Ще мить — і впаду. Я безсило сперлася обома руками на залізну стінку кіоску.
— Чюєш ти, дура, не жмися, — другий різко смикнув мене за плече. — Гані сюда бабки!
— У мене немає грошей... Хлопці, у мене немає грошей! — заскімлила я. — Немає, ось, — я вивертала по черзі кишені джинсів, куртки, светра... — Ось, ось...
Я хотіла, щоб вони швидше мені повірили, розвернулися й пішли геть. Я казала правду: у мене не було грошей. Кілька гривень на проїзд — ото й усе.
— Бабло давай! Чюєш, як брєше? — гаркнув товстіший. Його обличчя пашіло. — Немає грошей...
— Зачєм ти в магазин ішла, дура? — раптом дав мені стусана інший. — Не жмися! — я відлетіла від залізної стіни просто до рук товстішого хлопця. — Давай сюда бабки!..
Мені хотілося заверещати, щоб мене хтось почув і врятував. Адже там, на вулиці, там, де ліхтарі, хтось мав би бути.
Мені не вистачало повітря.
— Хлопці, я... ... Хлопці, в мене... немає...
— На магазин, тіпа, бабки є, — сказав нижчий. — А нам немає!
— Так-так, — задихалася я. — Та-ак.
— Шо, жмешся? Для друзєй бабла жалко, га? — підтримав його товстіший і штовхнув мене на нижчого. — Не жмися, чуєш?
Вони по черзі штовхати мене, немов іграшку.
Світ хитався. Туди-сюди.
В голові промайнув ролик з новин про дівчинку, яку побили однокласники. Теж Артемове перемикання каналів. Сама я б ніколи не дивилася такої передачі. Мені згадалося її налякане обличчя.
Сюди-туди.
Невже я схожа на неї?
Ні, зараз вони мене відпустять.
Усе довкола вертілося так, як в дитинстві на каруселі. Вікна, будинки, дерева, лавка, кіоск... Буває, дуже хочеться зійти з каруселі... А вона, як на зло, не зупиняється. Навпаки, набирає швидкості, швидкості, швидкості — і раптом стає дуже страшно, що карусель ніколи не зупиниться. Шлунок зводить. Бігають мурашки. Волосся стає дибки. Та карусель усе крутиться й крутиться...
Туди-сюди.
Сюди-туди.
У тій навіженій крутанині я не могла оборонятися. Вони не били мене кулаками, ні. Вони просто штовхали. Швидко. Їхні стусани відчувалися усім тілом. Дивно, я встигала відчути не тільки силу їхніх рук, але й те, що в одного руки були спітнілими, а в іншого — холодними.
— Дура!
— Жмотіна!
— Дура!
Я не знаю, скільки штурханів я отримала, доки нарешті з мене вирвався дикий крик:
— Мамооооо! Артемеееееееееееееееее! Мамоооо!
— Що ви робите? Ви!!! Що ви робите? — почувся чийсь голос.
— Ану припиніть! — інший голос.
Хлопці раптом відпустили мене. Просто посередині чергового штурхана. Обидва шуснули за будинок. Заховалися в темряву прохолодного вечора.
Крутилася голова.
Туди-сюди.
Крутився світ.
Сюди-туди.
Я не втрималася на ногах і сповзла донизу, далі сіла на асфальт. Якимось дивом я стримала сльози, лишень схлипувати починала дедалі голосніше.
Біля мене стояли середнього зросту чоловік і вищий за нього стрункий хлопець. Гостре підборіддя нагадувало трикутник. Його в’язана смугаста хіпанська шапка була натягнута мало не по самі очі. З-під неї стирчало темно-русяве волосся.
«Зелений, жовтий, червоний, — я переводила очі зі смужки на смужку. — Червоний, жовтий, зелений...»
— Допомогти? — хлопець подав мені руку. Він мав дуже приємний голос. Глибокий і тихий.
Я кивнула, несміливо оперлася і встала. Потому він відразу сховав тонку руку в кишеню спортивного светра.
— Ти їх знаєш? — звернувся до мене чоловік.
— Ні.
— А ти? — він подивився на хлопця.
— Ні.
Мої джинси були брудні. Руки теж. Коротке світле волосся розтріпалося й стало схоже на квач, умочений у воду. З носа юшила кров.
— Тримай, — чоловік дістав із кишені носовичка. — Обітрися.
Руки дрижали. Я взяла хусточку й швидко приклала її до носа.
— Де ти живеш?
— На Градинській.
— На Радунській? — перепитав чоловік.
— Ні, на Градинській.
— Максе, це поблизу Радунської? — чоловік дивився на хлопця. Той замислився й ще більше насунув шапку на очі.
«Зелений, жовтий, червоний...» — знову пробігло мені в голові.
— Мабуть десь там, — він махнув рукою. — А чим ти зазвичай їздиш?
— 73, 173... — відповіла я. — З Оболоні. Чи Петрівки. А ще... — я трималася за голову і не могла зібратися з думками.
— Ходімо запитаємо на зупинці, як тобі дістатися Радунської, — сказав чоловік.
— Градинської, — поправив його хлопець.
— Ну так.
Я йшла збоку біля них — моїх випадкових рятівників.
Хлопець, Макс, зовсім не дивився на мене. А я не зводила з нього очей, крадькома. Напевне, в нього мала бути гарна усмішка. Він мав тонкі вуста й білі зуби. Раптом захотілося, щоб він усміхнувся. Але згадавши про свій жахливий вигляд, я обірвала такий перебіг думок.
«Червоний, жовтий, зелений...» — знову крутилося мені.
— Вони нічого в тебе не вкрали? — запитав чоловік.
— Ні.
— А що хотіли?
— Гроші, — відповів за мене хлопець. — Що неясно? Чого їм ще хотіти?
— Мало чого? Телефон, сережки, — вів далі чоловік, — каблучку. Маєш коштовності? — глипнув на мене.
— Так, маю, але не зовсім коштовності. Моя мама... сережки... — я торкнулася кінчиків вух. Однієї сережки не було. — Сережки! — оговталася я. — Немає
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інший дім», після закриття браузера.